10

Елара

— Міледі, лорд наказав не випускати вас з маєтку, — старший з інквізиторів, спинився переді мною, вклонився. Найта, стискаючи в руках дорожню сумку, стурбовано озирнулась на мене. Ще двоє підлеглих мого чоловіка завмерли біля відкритих воріт за якими очікував колесар.

На дворі панувало сіре передсвітанкове марево.

— Заборонити мені виходити з власного будинку може тільки мій чоловік, — холодно промовила я. — Особисто.

Інквізитор насупився, не підіймаючи на мене погляд. Зморшки перекреслили його чоло. Він метався між наказом одного Світлого і страхом розгнівати ту, що стоїть просто перед ним. 

Я вже збиралась обійти інквізитора, аж раптом почула як відчинились двері.

— Куди ви зібралися, Еларо? — поцікавився чоловік, спускаючись короткими сходами. Обернувшись до нього, схрестила руки на грудях та надала тону байдужості:

— Я хочу особисто супроводжувати свою служницю, впевнитися що з її сімʼєю все гаразд та трохи розвіятись, — піднявши брову, поцікавилась з викликом: — Чи я тепер полонянка у власному будинку?

Ліандер повільно наблизився, поки я говорила, спинився за два кроки до мене.

— Ви можете йти куди забажаєте, — вимовив він. — Але спершу маєте попередити мене.

Сперечатися на очах у підлеглих чоловіка я не наважилась, як би мені не хотілось його зачепити. Тому просто кивнула:

— Я була надто засмучена і забула це зробити. Чи можу я поїхати у Мідтаун, лорде?

Він зміряв мене довгим поглядом, а тоді звернувся до одного з інквізиторів:

— Поїдеш з ними задля охорони моєї дружини.

Інквізитор зігнувся в поклоні, запевнив, що для нього це честь, а я стиснула зуби. Це ускладнює справу!

Вже у колесарі, влаштувавшись поруч з Найтою на задньому сидінні, я дивилась на небо, що повільно наливалось блакиттю, і думала, що не зможу цього разу зробити заплановане. Та несподівано Найта усміхнулась мені:

— Леді, чи зможете ви подарувати моїй сімʼї кілька годин вашого часу?

Я спантеличено глянула на служницю. Помітила як через дзеркало заднього виду на нас підозріло зиркнув інквізитор. А Найта ледь не благала:

— У Мідтауні вірять, що Світлі приносять щастя в дім, у який заходять. Може, ви могли б зайти до нас. Мої сестри грають на скрипках, а мама заварює дуже смачний чай. Ми не затримаємо вас надовго.

До мене врешті дійшло що саме намагалась зробити Найта, та я все ж стягнула брови до перенісся:

— Загалом, день тільки почався, — задумливо скосила очі вбік. — І мені хотілося б послухати, що грають у Середньому місті… Ми ж можемо затриматися на годинку?

Останнє було адресовано інквізитору, і він засовався на передньому сидінні, прикусив губу в нервовому міркуванні, і пробелькотів:

— Хіба що на годинку…

— Звісно! — погодилась я та знову обернулась до Найти: — Із задоволенням зайду до тебе в гості.

Служниця не припинила усміхатись, але погляд її невловимо змінився, коли колесар звернув з проспекту та попрямував до Муру. Останній розташувався одразу за величною аркою з білого мармуру: ледь помітна плівка, що іноді виблискувала сріблом, як сніг на сонці, насправді була непроникним барʼєром для жителів Мідтауна. Мур не пускав звичайних людей до Едему, але не зачіпав тих, кого відмітив Вінок Світла. Сьогодні Найта востаннє зможе пройти крізь Мур, і втратить цю можливість.

Колесар стрімко котився серпантином униз, і Едем невблаганно віддалявся. Мур розступився беззвучно, лише на мить здригнувся сріблястим мерехтінням. Інквізитор на передньому сидінні нервово торкнувся мітки на зап’ясті, наче перевіряв чи не зникла можливість повернутися.

Дорога під колесами змінилася: полірований граніт поступився місцем грубому каменю, а величний проспект перетворився на круті повороти, висічені в скелі. Колесар гучно затарахкотів на нерівній бруківці. З кожним витком білі шпилі та куполи Едему дрібнішали, перетворюючись на іграшкові декорації.

Натомість попереду розростався Мідтаун — безкрає море сірих дахів та хаотичне сплетіння задимлених вуличок. Повітря важчало: солодку свіжість садів витісняв гострий запах гару та копоті. 

Нарешті колесар звернув на ширшу вулицю.

Цегляні та камʼяні триповерхові будинки стояли рівними рядами. На підвіконнях червоніли герані в глиняних горщиках, скло в деяких маленьких віконцях розмальовували напів прозорими фарбами, іноді на рівні третього поверху між будинками просто над дорогою натягували мотузки та сушили білизну.

Люди сонно снували вулицями: робітники в потертих куртках, жінки з кошиками. Торговці метушились біля лотків з овочами. Чоловік тягнув віз із дровами. Біля пекарні вишикувалась невелика черга, пахло свіжим хлібом.

Помітивши колесар зі знаком Едему, люди озирались зацікавлено, придивлялися, а коли бачили символ інквізитора, скоріше відводили очі та намагалися звернути у провулки, далі від дороги.

Мою увагу привернула шумна компанія дітей, що вискочили з арки. Хлопчина років восьми підбивав ногою мʼяч, а ще троє дітлахів молодшого віку з наплічниками за спинами стрибали навколо нього, щось вигукуючи та сміючись. Навіть коли колесар проминув їх, я обернулась, продовжуючи спостерігати за дітьми через заднє вікно.

В Едемі дитячий сміх був рідкістю.

Краєм ока помітила співчутливий погляд Найти, та вона нічого не сказала.

Водій спинив колесар біля одного з типових будинків, який нависав над тротуаром відкритими балкончиками, та вийшов, щоб відкрити мені двері. Найта спритно вискочила сама, закинула сумку з речима на плече. Інквізитор теж опинився на вулиці, попрямував до входу в будинок, але я спинила його:

— Почекаєте на мене тут!

— Але лорд наказав… — розгубився він.

— Він наказав супроводити, — нагадала я, відступаючи слідом за Найтою до парадного: — Ви це зробили, а тепер очікуйте тут!

Він точно хотів щось сказати, заперечити, але я вимогливо підняла брову, і він здався, відійшов до колесара:

— Добре, леді, я чекатиму.