7

Елара

Промінь ранкового сонця пірнув у шпарину між завісами на вікні колесара та впав на темно-руду тканину мого костюма. У салоні пахло ваніллю, від водія мене відділяла матова шторка, а на шкіряному сидінні поруч лежала книга. Зазвичай я читала дорогою, але зі вчорашнього дня ні на чому не могла до пуття зосередитись.

— Приїхали, міледі, — голос пролунав одночасно з плавною зупинкою. Чоловік вискочив назовні, оббіг колесар та розпахнув для мене дверцята. Я притрималась за подану руку, виходячи.

— Не чекай на мене, — промовила до водія. Він слухняно схилив голову, і не ворухнувся поки я не пішла до великих металевих воріт. Останні виблискували на сонці, демонстрували тонку роботу майстрів, що надали бездушному металу виду птахів, метеликів та казкових звірят, що плутались у прутах. Їх створювали скоріше для декору, аніж для захисту.

Кого боятися Світлим у Едемі?

Вродливий слуга відчинив переді мною двері, вклонився та блиснув хитрими очима. Він працював у цьому домі вже багато років, якщо мені не зраджувала памʼять, то навіть більше ніж стандартний строк договору зі слугами, себто більше десяти років. Але завдяки світлій силі продовжував виглядати на двадцять.

— Лорд не чекав на ваш візит, міледі, — говорив він ледь розтуляючи губи, з солодкою муркотливою інтонацію кота, що випрошує сливки. — Можу я запропонувати вам поїсти або випити, поки він причепуриться?

— Я почекаю у вітальні, Ароне, — відповіла йому, крокуючи доріжкою повз квітучі рожеві кущі. Слуга йшов за мною.

— Лорд не пробачить мені якщо я залишу його улюбленицю сумувати, — улесливо сказав він. Якось вдавалося Арону наполягати, але зовсім не створювати враження тиску чи взагалі присутності, ніби поруч зі мною пурхав дух. — Можу принести вина або дурману. Чи запросити до вас танцівників.

— Ні, — я піднялась сходами до парадних дверей, і Арон в ту ж мить стрибнув вперед, щоб розчахнути їх переді мною. — Я хочу просто посидіти в тиші.

— Як накажете, — він сказав це пошепки, і більше не вимовив жодного слова. Ідеально вихований слуга.

У великій світлій вітальні я лишилась одна. Маєток Беліена відрізнявся від будинку інквізитора майже повною відсутністю золота. Цьому Світлому більше подобались текстури: одна стіна кімнати складалась, наче мозаїка, з різних частинок закамянілих порід дерев, більшість з яких вже не росли у Місті. На підлозі лежали кілька килимів, один з яких нагадував вовчу шкуру. Білий шкіряний диван стояв навпроти скляної стіни, дозволяючи сидіти і насолоджуватися видом Міста.

Поклавши клатч на журнальний столик, я наблизилась до скла.

Місто розгорталось вниз величезною воронкою. Едем — ідеальне коло на самій вершині — сяяв білим каменем та золотими куполами, наче корона на голові гіганта. Звідси можна побачити інші розкішні садиби, широкі проспекти та сади, де завжди цвіли квіти. Нижче, ярусами, спускався Мідтаун, Середнє місто. Будинки ставали меншими, вулиці вужчими, між ними проглядали димарі фабрик та сірі дахи складів. Там жили звичайні люди: ремісники, торговці, службовці. Ті, хто мріяв потрапити нагору, до Едему, хоч на кілька років. Але найнижче, на самому дні котловану, лежав густий брудно-сірий туман. Він щільно вкривав Яму, приховуючи її від очей звичайних людей. Чи можливо, що там, на дні, існує людина, здатна вбити безсмертного?

— Еларо, діамантова моя, — веселий голос Беліена вдерся у мої думки. Обернувшись, дозволила схопити мене в обійми та міцно стиснути. — Я так радий, що ти не забуваєш старого друга! Дай подивлюся на тебе.

Він відсторонився, все ще притримуючи мене за плечі, оглянув яскравими зеленими очима, що нагадували два смарагда в облямуванні світлих довгих вій. Таким же світлим було його волосся та брови.

— З кожним разом ти все гарніша! — вирішив Беліен.

Стримано кивнула, хоч знала, що моя зовнішність з роками ані трохи не змінилася. До Беліена підскочив Арон та простягнув хустку. Господар дому здивовано глянув на нього, а слуга обережно вказав на шию. Мій погляд кинувся туди рефлекторно та помітив на шкірі чоловіка сліди помади та характерні невеликі синці.

Беліал не одразу зрозумів на що натякає слуга, і тому довелося самому витерти червоні сліди з пана.

Глянувши в бік арки, я помітила як дві скуйводжені служниці, прикриваючись простирадлами, пробігли в бік крила для слуг.

— Для чоловіків це єдиний вид дозвілля? — ховаючи роздратування, я сіла у крісло. Беліен зайняв місце на дивані та насмішкувато пирхнув:

— Звісно, ні. Сьогодні ввечері у мене покер та гра в дартс, а іноді Арон розважає мене грою в шахи, — посміюючись, він грайливо глянув на слугу і підморгнув: — Збоченець такий! Вважає, що безсмертним треба нагадувати про звичайні нудні речі. А я вважаю, що безкінечний час нам дарований саме на те, щоб насолоджуватися смачною їжею, розвагами та коханням. Особливо коханням! Ти просто ще цього не усвідомила.

Він махнув рукою слузі, і той слухняно відійшов, щоб одразу повернутись з тацею, на якій стояли келихи, а на підніжці — різні пляшки.

— Куди ж мені, — знизала плечима. — Я прийшла поговорити.

— Звісно, люба. Про що? — Беліал вказав очима на пляшку червоного вина, і Арон спритно дістав корок та узявся наповнювати келих, поки я збиралась з думками.

— Про Ріену.

Арон ледь не розлив вино та спинився, задумливо глянув на пана. Беліен спантеличено глянув на мене, голосно цокнув язиком та махнув кистю. Слуга відставив наполовину наповнений келих, узяв склянку для міцного алкоголю та плеснув у нього з іншої тари.

— Що вона знову зробила?

— Опинилась у ліжку мого чоловіка, — холодно повідомила я.

— У ліжку? — простогнав Беліен. Вихопив у Арона склянку та зробив ковток, скривився: — Вона приперлась у ваш будинок?

— Так, — відкинувшись на спинку крісла, я спробувала удати байдужість: — Жінка, що стратила моїх батьків, переспала з моїм чоловіком на очах служниць мого будинку.