5

Елара

Дивлячись як служниці подають вечерю, рівно та старанно викладаючи гарячі блюда переді мною та лордом Ліандером, що сидів на іншій стороні столу, я думала про їхні договори.

Працівників у будинки Світлих наймали з Середнього міста. Вони отримували зарплатню, можливість жити у Верхньому місті та — найголовніше і найбажаніше — можливість потрапити під вплив священного артефакту «Вінку Світла», який давав жителям Едема безсмертя та здоровʼя. Слуги та помічники укладали контракти від року до десяти, і на цей час ставали майже рівними Світлим, з однією відмінністю — одного дня їхнє перебування тут завершиться, і вони повернуться у Середнє місто до свого звичайного життя.

Щоб продовжити строк перебування в Едемі деякі люди готові були піти на що завгодно. За кілька додаткових років без хвороб та зморшок, вони виконували брудну роботу або радісно кидались в обійми панів. Не стали виключенням і служниці у будинку інквізитора: вродливі дівчата погоджувались виконувати будь-які його збочені фантазії.

І поки він не змушував їх страждати, задовольняв прохання у продовженні контрактів та не чіпав тих, хто не давав згоди, я закривала на це очі. Тим паче, служниці ніколи не приходили до його покоїв, а якщо мені випадково вдавалось заскочити їх разом, то падали на коліна та слізно благали пробачити їх. Адже і моє слово могло стати останнім для них.

Але я не виганяла. З самого початку знала, що чоловік, з яким я маю одружитись, не кохає мене. Спершу сподівалась хоча б порозумітися, жити під одним дахом як з другом, але за роки шлюбу усвідомила, наскільки ми різні. 

— Вина, леді? — служниця, що тримала в руках золотий графін, не дивилась на мене. Сьогодні вона зазирала у кімнату інквізитора через шпарину, і тепер боялась зазирнути мені в очі та дрібно тремтіла.

Але насправді вона не зробила нічого поганого. Це не вона лежала на тому ліжку. А той, хто справді мав відчувати провину, спокійно пережовував їжу.

— Не сьогодні, — відмовилась я, і служниця скоріше відійшла. Тихо прошелестів атлас її білої туніки.

У залі звучала фонова музика: переливи арфи та ліри. Від мармурової підлоги по білих колонах до стелі, прикрашеної ліпниною, вилились декоративні лози. На столі окрім блюд з їжею, стояли живі квіти у фарфорових вазах та три свічники.

— Ліандере, — я відклала виделку та узяла кришталевий келих з позолотою. Чоловік невдоволено насупився — йому не подобалося розмовляти за їжею — та підвів на мене погляд. — Навіщо ви це зробили?

— Про що ви, Еларо? — він промочив серветкою гидливо вигнуті губи.

Головний інквізитор мав каштанове густе волосся та очі кольору темного шоколаду, шкіру з легким бронзовим відливом та, звісно, вроду, якою нас щедро наділяв Вінок Світла. 

— Навіщо ви привели у дім коханку?

Він завмер, повільно схилив голову, наче свічник заважав йому нормально мене бачити, а потім відкинув серветку вбік:

— Це що, Еларо, докір мені? — він підвищив голос, і служниці принишкли, схилили голови та завмерли непорушно попід стінами. — Чи це не ви сказали мені, що не хочете мати зі мною статевих стосунків? Чи не ви поводитесь так холодно, що скоро закрижаніє наш басейн? То чому я маю відмовляти собі…

— То дайте мені розлучення, — видихнула я, дивлячись у його карі очі, та затамувала подих. Ліандер застиг з відкритим ротом, а в кімнаті стало прохолодніше.

Головний інквізитор різко піднявся. Свічки на столі враз згасли, наче від пориву вітру, а чоловік повільно рушив до мене.

— Що за маячня, Еларо? Як мої коханки стосуються нашого шлюбу?

Я не відводила погляд, тільки гордовито підняла підборіддя:

— Якщо у вас є Світла коханка, ви можете одружитися з нею. Король піде вам на зустріч і розірве наш зв’язок.

— З чого ви це взяли? — Ліандер навис наді мною, хижо звузив очі. У мене все стиснулось всередині.

— Бо ви віддано служите йому багато років і…

— Я не про це, — Ліандер схилився ближче до мого обличчя: — З чого ви взяли, що зможете жити без мене?

Давно мені не доводилось бачити його обличчя так близько. Від несподіванки схопила більше повітря, але одразу пошкодувала: легені наповнились хвойним ароматом його парфюма, і захотілось вирвати їх з тіла. Відсунувшись наскільки дозволяв стілець, я вимовила:

— Не знаю, але нині ви мене мучите!

— Мучу? — він відсахнувся та розсміявся: — Я? Вас, Еларо? Ви добре подумали перш ніж це сказати? Я врятував вас! — він вдарив долонею по стільниці, і я ледь утрималась, щоб не здригнутися. А одна зі служниць щось впустила з рук, та на щастя Ліандер дивився тільки на мене: — Після злочину ваших батьків, заміжжя було єдиним шансом для вас залишитись в Едемі, та не впасти звідси. І ви мали б бути безкінечно вдячні мені, адже…

Ліандер раптом розвернувся та попрямував до найближчої служниці. Я злякано підхопилась на ноги, а дівчина ледь не знепритомніла, коли він схопив її за підборіддя та повернув голову до мене. У її очах відобразився жах.

— Чи хочеш ти лишитись в Едемі? — суворо спитав інквізитор. — Чи вишвирнути тебе сьогодні ж назад у Мідтаун?

— Ні, пане, — пробелькотіла дівчина і заплакала: по щоках покотились великі сльози.

— Що «ні»? — Ліандер сильніше стиснув пальцями щелепу бідолашної: — Скажи, що хочеш лишитися.

— Хочу лишитися, — вичавила вона, і чоловік врешті відпустив її, підскочив до наступної:

— А ти?

— Хочу лишитися, — пискнула вона, тремтячи від страху. Ліандер оглянув решту служниць:

— Чи є тут хтось, хто хоче забратися з Едему? Повернутися до хвороб, старіння, важкої праці, боргів та постійного страху перед смертю? Хоч хтось?

Він пройшовся поглядом по схилених головах служниць, потім наблизився до мене:

— Бачите, Еларо, жодна людина з власної волі не погодиться покинути Едем. А вас могли викинути звідси після страти батьків. Я вас врятував, забрав у свій дім і терпів ваш характер, а тепер розраховую на компенсацію. А саме на те, що ви народите мені спадкоємця. На святкуванні цього місяця саме ви маєте отримати право подарувати нове життя. Робіть що хочете: благайте, домовляйтеся, звабте короля, — тут він зробив паузу та обвів мене глузливим поглядом: — Якщо, звісно, його цікавлять крижані брили. Хай там як, Еларо, але ви мусите здобути благословення та принести його мені! Інакше… — він схилився до мого обличчя, завмер, змусивши затамувати подих, і легко торкнувся моїх губ своїми, а після вимовив: — Інакше, Еларо, ви зрозумієте справжній сенс слова «мучити».