4

Елара. 2 дні назад 

Молоді служниці купкою стояли під дверима покоїв інквізитора в позі для прання білизни. Вони відпихували одна одну, тихо хіхотіли, по черзі заглядаючи у замкову шпарину, настільки захоплені власною справою, що зовсім не помітили моє наближення. Мою увагу привабила їхня метушня, коли я поверталась зі свого кабінету.

— Що вас так веселить, дівчата? — я спинилась, зчепивши руки на рівні живота.

Служниці одночасно підстрибнули, обернулись та глянули на мене переляканими очима. Оговтались за мить, вишикувались у лінію та застигли, похиливши голови.

— Не чую відповіді, — повторила я, але вони мовчали, тільки швидко дихали та ще нижче опустили голови. Ті, кому дозволяла зачіска, сховали обличчя за волоссям.

— Геть звідси, — після мого наказу, вони синхронно розвернулись та побігли коридором до сходів, а я підступила до дверей свого законного чоловіка. Зробила глибокий вдих, поклала пальці на дверну ручку та смикнула на себе.

Зробивши крок у приміщення, повернулась до великого ліжка, що займало чверть просторої кімнати, та спантеличено завмерла. Серед атласних простирадл золотого кольору, за тонкою вуаллю шифонового балдахіну, на моєму чоловікові сиділа чорнява красуня. Персикову шкіру її спини та плечей обплітали перламутрові візерунки, наче тілом розпустилися квітучі лози. Вона обернулась та глянула на мене невдоволено, навіть не припиняючи підстрибувати. Та в мить, коли впізнала мене, зловтішно усміхнулась, видала навмисно голосний стогін та відвернулась до чоловіка.

— Вийди, Елара, — прозвучав його наказ, і чоловічі руки обхопили стегна коханки.

Я не змогла нічого сказати. Розвернулась і вийшла, грюкнувши дверима. В коридорі на мене чекала служниця.

— Моя пані, — вона спинилась біля мене, захекана та розпашіла від бігу, намагалась відновити дихання та одночасно заспокоїти мене: — Ви не мали це бачити, леді. Прошу вас, тільки не…

— Все добре, Найто, — я підняла руку, спиняючи її, і тепер вона лиш голосно дихала через рот. — Здається, я не закінчила справи у кабінеті. Принести мені туди щось поїсти. На власний розсуд.

Ноги неслухняно рушили з місця. Найта — моя вірна особиста служниця — кинулась слідом:

— Леді, можливо, краще прогулятись? Ми можемо поїхати розвіятись.

— Ні, — я вперто хитнула головою. — Треба закінчити роботу. І Найто, — спинившись, зиркнула на неї через плече: — Повідом мені, коли гостя пана інквізитора поїде з маєтка.

— Як накажете, — більше вона не спиняла мене, схилила голову та попрямувала до кухні, а я швидко дісталась кабінету, замкнула двері та закрила обличчя руками, намагаючись стримати сльози.