глава 57. Тиша що запальнула

У місті вже панувала оксамитова ніч, тиха й розлита, як дороге вино. Ліхтарі м'яко підсвічували вулиці, а небо, затягнуте перловою пеленою хмар, відбивалося в калюжах після недавнього дощу. Стефі вийшла з будинку, закутавшись у тонкий светр і легкий плащ — не стільки через холод, скільки щоб приховати тремтіння, яке не мало нічого спільного з температурою. Її думки були з Алексом. Знову. Завжди.

Вона не бачила його вже два дні. Після тієї вечері, після погляду, яким він проводжав її в темряві коридору... щось змінилося. Вона відчувала, як між ними проростає щось нестримне. Глибоке. Заборонене. І водночас — єдине справжнє.

Стефі йшла до кав’ярні — не заради кави. Їй просто треба було бути деінде. Подалі від власної кімнати, де кожна річ нагадувала про нього: аромат його сорочки, залишеної випадково; книга, яку він їй приніс; навіть вікно, в яке вона дивилася в ніч, коли він не прийшов, як обіцяв.

Вона замовила лате й сіла за столик біля вікна. Пальці тремтіли, коли тримала горня. Слова, які Алекс прошепотів їй останнім вечором, усе ще звучали в її голові.

— Я не зможу більше тримати це в собі, Стефі…

Вона заплющила очі. Його голос був такий глибокий, такий повільний, що, здавалося, обволікав її душу. Тоді вона мовчала, бо не була готова. Але тепер… її серце вже не мало захисту.

— Ти теж думаєш про нього? — пролунало несподівано. Це була Мей, подруга з роботи, яка сіла навпроти з усмішкою.

Стефі спочатку здригнулася, потім м’яко всміхнулася.

— Це настільки видно?

— Ти виглядаєш як героїня з романтичного фільму. Суміш очікування й поразки, — пожартувала Мей, але потім стала серйознішою. — Він зробив щось?

— Ні… нічого. І саме це мене лякає, — прошепотіла Стефі.

Тим часом Алекс стояв у власному кабінеті. В руках — її фото. Воно випадково залишилося в його телефоні після корпоративного заходу. Там вона сміялася, така жива й справжня. Йому хотілося зателефонувати, сказати, що не витримує без неї. Але він знав: ще трохи — і все вийде з-під контролю. У нього — бізнес, ім’я, статус. У неї — життя, яке він не хотів зруйнувати.

Та вже цієї ночі все зміниться.

Бо завтра вона дізнається правду.

І це стане або їхнім початком, або кінцем.

Тиша, що запанувала між ними, була не порожнечею — вона пульсувала. Як море перед штормом, затишшя між хвилями, коли кожен подих — занадто гучний, а кожен погляд — надто щирий. Стефі не зводила очей із Алекса, і хоч її серце билося швидше, ніж мала б дозволити собі, вона не відверталася. Він стояв поруч, і навіть мовчки його присутність наповнювала простір чимось живим.

— Я давно вже не почувався так, — тихо сказав Алекс, — як із тобою. Ти не уявляєш, наскільки все змінилось з того моменту, як ти з’явилась.

Стефі кивнула. Її очі трохи блищали — від слів, від погляду, від тієї лагідності, яку вона досі так рідко зустрічала у своєму житті.

— Я теж, — прошепотіла. — Все інакше, коли ти поруч. Наче світ стає теплішим… тихішим… справжнім.

Їхні руки зустрілися між рядками недомовленостей. Алекс узяв її долоню, і пальцями легенько провів по зап’ястю — наче вивчав пам’ять її шкіри. Стефі відчула, як хвиля тепла розтікається всередині, торкаючись усіх куточків її сутності.

— Я більше не хочу грати в ролі, — сказав він. — Не хочу прикидатися, що все під контролем. Ти вже стала частиною мого життя, Стефі. І навіть якщо все буде складно… я готовий. Якщо ти поруч.

Ці слова були простими, але вона відчула, як вони осідають десь глибоко. Усе ще лячно, усе ще незвично, але всередині вже не було холоду. Лише м’яке світло — те саме, яке Алекс запалював у ній своїм поглядом.

— Я не знаю, куди веде цей шлях, — прошепотіла вона. — Але я більше не тікаю.

Він притягнув її до себе, повільно, ніби боявся зламати щось крихке. Її щока торкнулася його грудей, а серце, що билося під пальцями, було живим, сильним — таким справжнім, як усе, що зароджувалось між ними.

Цей вечір був ще одним кроком. М’яким, ніжним. Таким, який залишає слід.