глава 56. Париж не став кінцем

У перші промені ранку Париж розкривався наче долоня: м’яке світло ковзало дахами, заповнюючи вулички, що ще годину тому дрімали в нічній тиші. У вікно квартири просочувався запах кави з пекарні навпроти, а з балкона було чути, як хтось грає на акордеоні — невпевнено, ніби пробуючи, чи цей день готовий прийняти музику.

Стефі стояла біля підвіконня, загорнувшись у світлий светр, із чашкою гарячого чаю в руках. Її волосся спадало на плечі м’якими хвилями, очі — спокійні, глибокі. Вона вдивлялась у вулицю, немов шукала там щось давно втрачене, або, можливо, щойно знайдене.

Після вечора з Алексом усе в ній змінилось. Не стало легше — стало чесніше. Вона не знала, що буде далі, але вперше не прагнула втекти від запитань. Париж більше не був її схованкою. І не був пасткою. Він просто став частиною її — тією, де вона вчилася знову дихати.

Телефон на столику легенько вібрував. Повідомлення від Алекса:

«На березі біля старого мосту — сніданок. Якщо з’явишся — не здивуюсь. Якщо ні — чекатиму ще раз.»

Стефі усміхнулась, ковтнула чаю. Не треба було багато слів. Її тягнуло до цього місця — не через романтику, а через відчуття, що там вона зможе мовчати поруч із кимось, хто розуміє.

Вона вдягнулась просто: світле пальто, черевики, сумка з ескізами — про всяк випадок. Можливо, захочеться намалювати. Вона вийшла з дому, не поспішаючи, вдихаючи холодне повітря з ароматом вологого каменю та ранкової кави.

Коли вона підійшла до мосту, Алекс уже сидів на лавці, спиною до річки. Поряд — термос із кавою, круасани в паперовому пакеті й маленька книжка з розпізнаною обкладинкою — збірка віршів французькою.

— Привіт, — сказала вона, і цього слова вистачило.

Він лише підвів погляд і усміхнувся.

— Знаєш, я сьогодні прочитав один рядок. «Найщирі слова — це ті, яких ми не вимовили, але відчули обома серцями». І подумав про нас.

Стефі сіла поряд. Її рука торкнулася його — випадково, але тепло залишилось.

— У нас і справді багато невимовленого, — прошепотіла вона. — Але я вже не боюся того, що попереду. Навіть якщо це буде складно.

Він налив їй кави. Вона тримала чашку в долонях, мов щось крихке.

— Я не вимагаю відповіді. Не прошу рішень. Я просто хочу бути поряд, поки ти твориш свою історію, — сказав Алекс.

— А якщо в цій історії для тебе не буде місця?

— Я все одно буду. Навіть на полях.

Їхній сніданок тривав мовчки — але тиша була повна значення. Над ними гуділи птахи, вода блищала сріблом, а місто розгорталось у повноцінний день. Але в обох залишалась впевненість: попереду ще багато глав. І вони готові до кожної з них — разом чи окремо. Головне — чесно.

Стефі довго сиділа біля вікна, вдивляючись у світло ліхтарів, які тремтіли на вологому склі, ніби самі вагалися — світити чи згаснути. У руках вона тримала ту саму листівку, що Алекс залишив для неї кілька днів тому. Простий аркуш, а в ньому — спокій. І щось ще. Тиша між словами, яка змушувала серце битись по-іншому.

Вона підвелася, пройшлася кімнатою. Париж давно заснув, та її душа була неспокійна. Коли вона підходила до книжкової полиці, пальці самі потяглися до старого записника. Усередині — нотатки, замальовки, уривки думок. Але між сторінками ховалося дещо більше — лист, який вона так і не наважилася відправити. Лист до Алекса.

Стефі сіла на підлогу. Очі бігли рядками, а серце стискалося:

«Ти навчив мене бути сміливою, не змінюючи мене. Просто поруч. Просто так. І я досі не знаю, чи готова до кохання, але я знаю, що готова бути чесною. З собою. І з тобою.»

Вона сховала аркуш назад. У цю ніч вона не мала остаточних рішень. Але мала спокій. А іноді — цього досить, аби зробити наступний крок.

Ранок зустрів її розмитим небом і запахом свіжоспеченого хліба з найближчої булочної. Стефі вдягла просту сукню, закуталася в теплий шарф і вийшла на вулицю. Її кроки були неквапними. Вона не мала плану, просто дозволила собі йти.

І несподівано опинилась перед галереєю.

Простора зала була майже порожня. Лише кілька відвідувачів розглядали роботи на стінах. Її картина висіла на центральній панелі — вона здивувалася, як сильно змінилось її сприйняття цієї роботи. Раніше вона боялась, що хтось побачить у ній занадто багато. А тепер — хотіла, щоб бачили. Не тому, що це мистецтво. А тому, що це — вона.

— Вона жива, — тихо пролунало за спиною.

Стефі обернулася. Перед нею стояла кураторка — елегантна, стримана, але з теплим поглядом.

— У вашій роботі — біль, що перетворився на світло, — додала вона.

Стефі нічого не відповіла, лише тихо всміхнулася. Бо саме це вона відчувала. Трансформацію.

Коли вона вийшла з галереї, дощ знову накрапав. Стефі розкрила парасолю — і раптом усвідомила: вона хоче написати Алексу. Не лист. І не вибачення. А просто... запросити на каву. Без очікувань. Без планів. Просто поділитися тишею.

Але поки що — вона сховала телефон у кишеню. Бо перш ніж покликати когось у свій простір, хотілося трохи побути там самій.

Увечері Стефі повернулась додому з букетом лаванди та гілочками евкаліпта. Запах наповнив кімнату, нагадавши про легкість, яку вона так довго не відчувала.

Вона поставила букет у вазу, підійшла до вікна, притулилася чолом до прохолодного скла.

— Я не знаю, що буде далі, — прошепотіла. — Але я більше не тікаю.

У цій простій фразі — було все. Її зрілість. Її шлях. Її готовність.

Ніч видалася неспокійною. Не в тривожному сенсі, а в глибокому — внутрішньому. Стефі лежала на дивані, загорнута в плед, слухаючи, як годинник на кухні відміряє хвилини. В її думках не було хаосу — лише тиха напруженість перед чимось новим. Це нагадувало момент перед мазком пензля: коли ти вже знаєш, який колір обереш, але ще не торкнувся полотна.

У її творчій кімнаті панувала напівтемрява. Вона увімкнула маленьку лампу біля мольберта, і тепле світло розсипалось плямами на стінах. Там — нове полотно. Порожнє. Біле. Чисте.