глава 55. Нитки минулого

Лондон зустрів її дощем. Не рвучким, а тонким, мов павутиння — наче саме місто тремтіло від спогадів, що ховалися між вулицями. Аеропорт, чемодан у руці, таксі з мовчазним водієм і вікно, за яким знайомі обриси ліхтарів. Стефі дивилася на місто, яке колись стало її пасткою — а тепер могло стати порятунком.

Її квартира залишалася тією самою — хоча вона сама змінилася до невпізнання. Столик біля вікна, старий чайник, фарби в кутку кімнати — усе нагадувало про ті дні, коли вона мовчки малювала, шукаючи себе між мазками.

Тепер вона повернулася не тікати. А знову спробувати. З іншими очима. З іншою серцевиною.

На столі вона залишила чайку — ту саму керамічну фігурку, яку привезла з Парижа. Її крильця ледь вигиналися вперед — наче в русі. Це була вона. Слабка й сильна водночас. Тиха, але жива.

Уже наступного дня Стефі вийшла на вулицю. Перше, що вона зробила, — пішла до галереї, яка колись відмовила їй. Не з образою. А щоб подивитися на це місце без болю. Вона пройшла повз двері, глянула на афішу нової виставки, а потім — просто пішла далі.

На вулиці з нею привітався знайомий продавець кави, а сусідка зі старого будинку визнала в ній когось знайомого. Стефі не заперечила. Вона дозволила Лондону побачити її знову.

Алекс написав увечері.

«Я поруч, якщо будеш готова зустрітись.»

Стефі дивилася на повідомлення довго. Вона не відчувала тиску. Лише теплу можливість. І натиснула "відповісти".

«Можемо прогулятися завтра. Без планів. Просто йти.»

Вони зустрілися вранці — набережна була мокрою, а місто ще не прокинулося до кінця. Алекс тримав у руках два стаканчики кави. Один протягнув їй мовчки. Вона взяла.

— Не думав, що Лондон тебе зустріне так швидко, — сказав він тихо.

— І я не думала. Але Париж навчив мене не відкладати живе.

Вони йшли повільно, не торкаючись, але поруч. Її кроки стали впевненішими, його погляд — м’якшим.

— У мене буде виставка, — мовила вона через хвилину тиші. — Не у великій галереї. Але справжня. Вона — про тишу. Про ті стіни, які ми самі будуємо, і як навчитись їх розбирати.

Алекс усміхнувся краєм губ.

— Звучить… як про нас.

Вона кивнула.

— Можливо. Але я більше не хочу робити мистецтво з болю. Я хочу творити з того, що всередині не кричить — а дихає.

Вони зупинилися біля мосту. Над річкою клубився туман. Алекс дістав із кишені маленький конверт.

— Це… дрібниця. Але мені хотілося, щоб ти мала це, — він простягнув їй.

Стефі відкрила. Усередині — вирізаний вручну заклад для книги. Акварельна, із зображенням чайки. Такої самої, як фігурка на її вікні.

— Я не знаю, як усе буде, — прошепотіла вона. — Але я тут. І я не тікаю.

— Я теж не тікаю, — відповів Алекс.

Їхні погляди зустрілися. Без рішень. Без гучних слів. Лише нитка — тонка, тиха — що знову з’єднувала їх.

Вечір огортав місто м’яким світлом ліхтарів, і на мості, де ще кілька хвилин тому вони стояли, залишилося тепло їхніх пальців. Вулиці Парижа внизу пульсували спокоєм — ніби сам світ вирішив зробити паузу, дозволити двом людям мовчати так, як вміють лише ті, хто вже сказав одне одному головне.

Алекс не поспішав. Він йшов поруч, тримаючи її руку у своїй — не міцно, не нав’язливо, просто як нагадування: «Я поруч». І Стефі не тремтіла. Уперше за довгий час її не сковував страх того, що буде завтра. У ній була тиша. Глибока, як ріка, що текла під мостом.

— Давно хотів це зробити, — тихо мовив Алекс, не дивлячись на неї, а кудись у вечірню далечінь. — Просто йти поруч. Без слів. Без планів.

Стефі посміхнулась краєм губ.

— А я — давно хотіла, щоб мене не питали, коли я повернуся. А просто чекали, якщо справді важливо.

Він поглянув на неї — довго, уважно. І цього погляду було достатньо, щоб вона знову відчула, як серце стискається десь глибоко в грудях.

— Я не питатиму більше, — прошепотів він. — Просто буду.

Вони зайшли в маленьке бістро, яке виглядало так, ніби зберегло аромат десятків років. На столах — свічки в пляшках, запах кави й кориці, що вивітрювався крізь щілини вікон. Офіціант із сивиною на скронях зустрів їх із тією теплою байдужістю, що властива місцям, де час не поспішає.

— Як ти себе почуваєш? — спитав Алекс, коли вони вже сиділи, загорнуті в напівтемряву і тишу цього затишку.

Стефі зітхнула.

— Наче я знову вчуся бути. Не для когось. Не тому що треба. А просто бути — в моменті.

Він усміхнувся.

— А це — найважливіше.

Вечеря була простою: теплий суп, тост із сиром, чай із бергамотом. Але саме в цій простоті Стефі відчувала найбільше — бо не треба було вдавати. Не треба було ховатися. І навіть мовчання з Алексом було наповненим.

Повертаючись додому, вони зупинились біля фонтану на площі. Вода блимала в світлі ліхтарів, ніби танцювала для них обох. Стефі зупинилася, вдихнула прохолоду ночі і сказала:

— Знаєш… Я не знаю, ким стану завтра. Але мені вперше не страшно.

Алекс обережно взяв її долоню.

— А мені вперше хочеться, щоб цей «завтра» настав.

Вони стояли мовчки. І ніч не тиснула, не лякала. Вона — приймала.