глава 54. На дотик до спокою

Лондон прокидався повільно. Над дахами завис тьмяний серпанок, крізь який пробивалися м’які сонячні промені. Стефі стояла біля вікна, загорнувшись у старий в’язаний светр, який ще пам’ятав ранки з теплом і надією. Її очі були спокійні, але глибокі — в них плавала тиша, зріла і вже не така тривожна, як колись.

У кімнаті пахло м’ятою й фарбою. Вчорашній вечір вона провела над полотном, і досі в повітрі витало щось між натхненням і втомою. У кутку сушилися замальовки — не про кохання, не про біль. Про стан між. Про очікування.

Вона вийшла на вулицю без плану, без чіткого напрямку. Просто дозволила ногам нести її знайомими кварталами, ніби шукала не місце, а відчуття. У парку, що розкинувся поміж старих платанів, ще трималася осіння волога. Листя, вкриті росою, хрустіли під ногами. Діти сміялись неподалік, хтось вигулював пса, а стара пара сиділа на лавці, тримаючись за руки мовчки — але глибоко.

Стефі зупинилася. Її серце стиснулося легким теплом. Не болем — а спогадом.

— Доброго ранку, — пролунав знайомий голос за спиною.

Вона обернулась повільно. Алекс. У темному пальті, з тією ж трохи втомленою, але щирою посмішкою. Він стояв на тій самій доріжці, звідки вона колись ішла геть — налякана, зламано впевнена у своєму рішенні.

— Привіт, — відповіла вона тихо.

Він не підходив ближче. Не тиснув. Просто був.

— Я чув від Джо, що ти повернулась, — сказав він. — Але не був певен, чи хочеш бачити когось.

— Я не знала, чи сама готова бачити когось, — зізналася Стефі, дивлячись йому в очі. — Але я вже не ховаюся.

Кілька секунд тиші. Але не тієї, напруженої — а тихої, потрібної, як ковдра в зимовий ранок.

— Прогуляємось? — запитав він, простягаючи руку, не для того, щоб торкнутися, а щоб запропонувати.

Вона кивнула. І пішла поруч. Не тримаючись, не говорячи багато. Але кожен крок був важливим — тому що вони знову були поряд.

— У тебе є виставка? — запитав він після паузи.

— Є проєкт. Але поки що — більше пошук, ніж завершення. Я намагаюся зрозуміти, що хочу сказати світу. І собі.

— А мені хочеш щось сказати? — його голос був тихий, але не боязкий.

Стефі зупинилась. У повітрі витала м’якість — осінній туман, аромат кави з найближчого кіоску, шелест листя.

— Я не знаю, що буде далі, Алекс. Але я знаю, що більше не хочу будувати все на страху. Якщо між нами щось і буде… воно має бути справжнім. Без тіней.

— Тільки так і має бути, — відповів він.

Їхні погляди зустрілися. Без обіцянок. Без поспіху. Але щиро.

Вони рушили далі, поруч. І це було достатньо.

Їхня прогулянка тривала мовчки — але це мовчання було наповнене. Воно не тиснуло, не різало. Навпаки, дозволяло слухати себе і одне одного — не через слова, а через присутність. Париж залишив у Стефі чутливість до тиші. Вона більше не боялася її.

Вони минули кілька кварталів, і Алекс зупинився біля книжкової крамниці. Вітрина була запітнілою, а всередині — м’яке світло та запах старого паперу. Стефі всміхнулась — він пам’ятав, що вона любить місця, які пахнуть історією.

— Зайдемо? — запитав тихо.

Вона кивнула.

Усередині їх зустріла дзвіночком продавчиня в окулярах на кінчику носа. Крамниця була затишна, мов кабінет старого професора. На полицях — поезія, листи, маловідомі збірки художників, альбоми з ілюстраціями. Вона провела пальцем по обкладинці книги, на якій зображено було лінію горизонту й одне слово — «Наближення».

Алекс не втручався. Просто дивився, як вона торкається книг. Потім він зник у сусідньому ряді й повернувся з тонкою книжкою з ілюстраціями перших лондонських кав’ярень. Подав їй.

— Ти казала, що тобі завжди хотілося зобразити місто не таке, як на листівках. Може, ця книга допоможе.

Стефі взяла її обережно, мов коштовність.

— Дякую, — прошепотіла.

Коли вони вийшли з крамниці, вітер посилився. Вулиця вже не була такою спокійною — люди поспішали, машини сигналили, хмари згущувалися над дахами.

— Хочеш чаю? — запитав Алекс. — В мене неподалік є місце. Тихе.

Вона не одразу відповіла. Її серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Не від страху — від того, що ця звичність між ними поверталася. Не різко. Не як буря. А як дощ після спеки — лагідно.

— Так, — відповіла нарешті. — Але я не хочу поспішати. Ні з чим.

— І я не прошу, — сказав він. — Я просто поруч.

І цього виявилося досить.

У кав’ярні, що нагадувала винтажну майстерню, їх посадили в кутку — де пахло ваніллю, деревом і медом. Алекс замовив чорний чай із бергамотом, а Стефі — зелений із жасмином. Вони сиділи навпроти одне одного, не ховаючись і не намагаючись грати ролі.

— Ти знаєш, — почав він після довгої паузи, — мені знадобилося багато часу, щоб прийняти, що ми не будемо такими, як усі.

— І ми не зобов’язані бути, — відповіла вона.

Її голос був спокійним, але глибоким. Вона більше не боялася дивитися йому в очі.

— Я вчуся довіряти. Повільно, але впевнено. І якщо ти… якщо ти готовий чекати, не тиснути, просто бути поруч, — я не закрию двері.

Алекс нахилив голову. У його очах з’явилося щось м’яке, майже невимовне.

— Я не хочу входити в твоє життя раптово. Я хочу бути частиною, яку ти вибереш. Не через спогади. А через зараз.

Її пальці торкнулися чашки, мов шукали рівновагу в гарячому фарфорі.

— Зараз — це все, що в нас є, — прошепотіла вона. — Але іноді цього достатньо.

І в ту мить між ними не було минулого, не було страху, не було планів. Був лише спокій. І новий початок, такий крихкий, але вже справжній.