глава 53. Між Парижем і Лондоном

Ранкове сонце несміливо торкалося блідих стін паризької квартири, малюючи тремтливі відблиски на склі. Тиша в кімнаті була не гнітючою, а глибокою, майже медитативною. Стефі сиділа на підвіконні, загорнувшись у плед, притискаючи до грудей фігурку чайки. Її долоні погойдували її, ніби в цьому рухові була відповідь на всі питання, що давно жили в її серці.

Внизу за вікном старенька продавчиня квітів уже розкладала ранкові тюльпани. Париж жив своїм ритмом — спокійним, неквапним, впевненим у собі. А Стефі — все ще стояла між двома світами. Між собою колишньою й новою. Між страхом і надією. Між містами.

Її валіза стояла зібрана — майже. Лише остання сукня висіла на дверцятах шафи, ніби питала: А ти впевнена?

Стефі встала, підійшла до картини, яку написала вночі. Обличчя на полотні було невиразним, але емоції зчитувались із кожного мазка — тривога, ніжність, гнів, пошук. Вона дивилася на неї — і вперше не хотіла виправляти, не прагнула довершеності. Це була вона. Недосконала. Жива.

У студії пахло кавою, розчиненою фарбою й терпким воском свічки, яку вона запалювала щодня перед початком роботи. Стефі стояла в центрі приміщення, оточена полотнами, й мовчки вдивлялася у свою працю. Кожне полотно було, мов розділ щоденника, написаного без слів. Її внутрішній голос — нарешті гучний і вільний.

Жан-Марк прийшов, як завжди, без попередження. Тихо пройшов між картинами, зупинився навпроти однієї — тієї, де її руки ніби тяглися до світла. Він не сказав нічого — лише кивнув. І в цьому кивку було більше підтримки, ніж у тисячі слів.

— Я знаю, що це не лише про виставку, — мовив він зрештою. — Це про страх повернення. Про тіні, що ще блукають десь там, у Лондоні.

Стефі кивнула, стискаючи край робочого фартуха. Вона почувалася розкритою до кісток.

— Мені страшно, — сказала вона. — Страшно, що я знову стану тією, ким була. Що знову загублю себе серед чужих очікувань.

— Але тепер ти знаєш, як себе знайти, — тихо відповів він. — І тому маєш силу йти.

Вона повернулася додому ближче до вечора. На столі лежав лист від галереї. Відкритий, прочитаний, але ще не підписаний. У голові знову крутилися думки: Алекс. Джо. Вулиці Лондона. Її дитинство, втрачене в шумі дитбудинків. Її перша картина. Її перша помилка.

Вона сіла на підлогу, обійнявши коліна, притулившись спиною до стіни. Її погляд ковзнув до вікна, де вже заходило сонце, залишаючи за собою слід золотого світла. І в цій м’якій тиші вона почула себе.

Ти можеш боятися. Але ти вже не тікаєш.

І з цією думкою вона взяла ручку, дістала новий аркуш — і почала писати. Не відповідь галереї. А лист собі.

"Я не мушу бути ідеальною. Я мушу бути чесною. І якщо мій шлях лежить через Лондон, я несу туди не тінь себе — а світло, яке знайшла тут."

Наступного ранку Стефі прокинулася до сходу сонця. Її кроки ледь чутно ковзали підлогою. На столі — валіза. На ліжку — лист.

Вона відкрила вікно. Париж ще спав, але небо вже розтинали перші промені.

Стефі вдихнула повітря — і з цим вдихом щось у ній звільнилося. Вона більше не боролася.

Вона дозволила собі йти.

Стефі сиділа в поїзді, який повільно котився крізь туманні пейзажі північної Франції. Вона тримала на колінах блокнот, але не писала — пальці стискали ручку, ніби в ній була закодована відповідь на те, чого вона не могла сформулювати словами. За вікном розливалися м’які кольори — сіро-блакитні поля, сплячі містечка, гілки дерев, що хиталися у вітрі, як думки в її голові.

Її тіло їхало до Лондона. Але чи була готова її душа?

На станції її зустріла Джо. З тією ж щирою усмішкою, з тією самою лагідною тривогою в очах. Вони обійнялися без слів. Довго. Міцно. Ніби час між ними не залишив жодної тріщини.

— Ти все ж повернулась, — прошепотіла Джо, коли вони вже сиділи в маленькій кав’ярні на околиці міста.

— Повернулась не зовсім. Але… я тут, — відповіла Стефі, вдивляючись у пару, що здіймалася з чашки чаю.

— І що ти відчуваєш?

— Що боюся знову зникнути. Але більше боюся не дати собі шансу.

Джо мовчала. Вона знала — ці слова важать більше, ніж десятки рішень, прийнятих раніше.

Увечері Стефі пішла до себе в квартиру. Двері, які не відкривала місяцями, видихнули на неї знайомий аромат фарби, пилу і минулого. Все було на місці — ніби час зупинився. Але в ній усе було по-іншому.

Вона не включила світло. Просто підійшла до вікна і подивилася на нічне місто. Вогні Лондона тремтіли у дощовій імлі. І в кожному з них жевріла пам’ять.

Стефі обережно розгорнула валізу. Дістала ту саму фігурку чайки, поставила її на полицю. Поруч — записка від Жан-Марка. Потім — скетчбук. Відкрила його й почала малювати. Не з розрахунку. Не з ідеї. А з відчуття, що серце просить щось сказати.

І вперше — її рука не тремтіла.

Коли лінії перетворились на образи, вона зупинилась. Поглянула на те, що вийшло. Це не була картина. Це був крок. Малий. Але свідомий.

Телефон залишався вимкненим. Вона не шукала Алекса. І не чекала, що він знайде її першим. У цю ніч Стефі потрібна була сама собі. Вперше за довгий час — по-справжньому.