глава 47. Місто, що мовчить глибше за слова

Париж зустрів її не яскраво — не листівками, не свіжими круасанами чи музикою акордеону, як у кіно. Він був похмурим, холодним і трохи вологим. Небо висіло низько, а вузькі вулички нагадували старі малюнки в альбомі — злегка стерті, приглушені, але з особливою правдою в кожній лінії.

Стефі стояла перед будівлею, де мала жити найближчі місяці. Маленька мансарда на даху, з дерев’яними балками і вікном, що виходило прямо на сіру черепицю й шмат неба. Саме те, що їй було потрібно. Жодної розкоші. Лише простір, де можна було дихати.

Вона увійшла, поставила валізу, але не розкладала речей. Просто сіла на ліжко. Дотик ковдри був прохолодним, як усе навколо. Вона дивилась у стелю й раптом зрозуміла — відстань справді існує. Вона не в метрах. Вона — у тому, що більше не чуєш голосу, не відчуваєш присутності. Лише читаєш повідомлення — лаконічні, стримані. Як відлуння.

Відкрила телефон. Листів від Алекса було кілька — короткі фрази, без питань:

«Париж має свій ритм. Не бійся тиші».
«Твоя картина сьогодні знову стоїть у мене в майстерні. Я вдивляюсь у неї, коли тебе не вистачає».
«Тут дощ. І мені здається, що він пахне тобою».

Стефі не відповідала одразу. Її пальці зависали над клавіатурою, але щось зупиняло. Не тому, що не хотіла — а тому, що боялась сказати щось, що вже не звучить так, як тоді.

У галереї все було інакше. Французька кураторка — мадам Лефевр — була жінкою сухою, з гострими рисами обличчя й аналітичним розумом. Вона не хвалила. Вона оцінювала.

— У вас є почуття лінії, — сказала вона, розглядаючи одну з картин. — Але чи є у вас ще щось, окрім болю?

Стефі стиснула щелепи.

— Це не біль. Це пам’ять.

— Це може бути й тим, й іншим. Та в Парижі пам’ять не продається. Тут шукають сенс.

Ці слова ще довго відлунювали в ній.

Увечері, коли вона повернулась додому, світло в мансарді було м’яким. У руках — два маленькі полотна. Вона витягнула фарби, поставила чайник, зав’язала волосся. І вперше за дні у Парижі — дозволила собі просто творити.

Рука рухалась повільно, не думаючи. Вона не намагалася сподобатись. Не шукала формули. Лише зображала: себе, ззаду, у світлі, що лине з вікна. І тінь. Високу, теплу, обережну. Він не торкався. Але був.

Вона назвала роботу: 

«Очі, які пам’ятають мене».

Того вечора вона відповіла Алексу.

«Я тут. І вчуся бути. Без страху. Без тебе. Але не проти тебе. Просто — поруч».

І поставила крапку. Без знаку питання. Бо цього разу це була не невизначеність. А вибір.

Наступного дня Париж прокинувся з ледь помітною мжичкою. Краплі дріботіли по віконному склу, залишаючи прозорі стежки, ніби хтось намагався щось стерти. Стефі сиділа на широкому підвіконні з горнятком кави, загорнута в грубий светр, який пахнув сандалом і фарбами — її запах, її тиша.

Усі ці дні вона наче жила між світами: зовнішній — шумний, з метро, вітринами і галереями, — і внутрішній, де вона щойно почала говорити з собою по-новому. Без страху. Без постійної тривоги, що хтось відвернеться.

Сьогодні в галереї на неї чекала кураторка. Потрібно було показати нові ескізи. Вона несла з собою чотири роботи — серед них і ту, де тінь позаду не мала імені, але мала значення.

— Ви стаєте мовчазнішою у формах, — прокоментувала мадам Лефевр, не відводячи очей від полотна. — Це добре. Ви дозволяєте глядачеві дихати поряд із вами.

Стефі мовчки кивнула. У тиші вона навчилася чути більше.

— Ви з кимось говорили про ці образи? — спитала кураторка, переглядаючи інші роботи.

— Не словами, — відповіла Стефі. — Але так, у них є хтось, хто ще залишився зі мною.

— І що ви хочете — щоб він зник із картин?

— Ні. Щоб він зник із моєї потреби бути схваленою.

Кураторка вперше за увесь час ледь усміхнулась.

— Ось тепер ви справді художниця.

Повертаючись додому, Стефі зупинилась біля невеликої кав’ярні на розі. Пахло шоколадом і апельсиновою цедрою. Усередині було людно, але затишно. Вона замовила чай із бергамотом і взяла місце біля вікна.

У цьому місті люди дивилися не в очі — а крізь. Але вона вперше не шукала погляду. Їй було достатньо себе. Нарешті.

Телефон лежав на столі, мовчазний. Від Алекса не було нічого нового. Вперше — за ці дні. І Стефі відчула не тривогу, а… свободу. Вона не чекала. Вона жила.

Вона дістала блокнот і замальовувала людей навколо — випадкові профілі, рухи рук, вигини спин. І раптом серед них з’явився силует. Той самий. Без обличчя. Але її рука зупинилася. Бо цього разу вона не змогла його домалювати.

Увечері вона отримала повідомлення:

«Прости. Сьогодні був важкий день. Не хотів писати, щоб не втручатись у твій ритм. Але дуже хотів».

«Я малювала тебе. Але не змогла завершити. Мабуть, тому, що тепер ти — не у кожній моїй лінії. І це не погано. Це просто нова правда».

Ця розмова тривала ще кілька коротких обмінів думками. Не пристрасних. Не сентиментальних. А чесних. Зрідка — навіть болючих. Але вже без страху втратити. Бо втрачати можна лише те, що тримаєш занадто міцно.

Тієї ночі вона не малювала. Не писала. Просто лежала й слухала, як у Парижі шумить дощ — і думала, як добре навчитись жити там, де до тебе не прив’язані. А вибирають.