глава 46. За обрієм рішень

Лондон ховався під покровом хмар. У повітрі стояв запах дощу й осіннього листя. Стефі сиділа на підвіконні, загорнувшись у плед, тримаючи чашку теплого чаю, який давно вистиг. Пальці стискали край кераміки, ніби тільки це тримало її в теперішньому.

Перед нею — планшет, а на екрані — лист від галереї. Запрошення до Парижа, деталі виставки, терміни, пропозиція проживання. Все було справжнім. Чітким, конкретним, таким, чого вона, здавалося, прагнула все життя.

Але чому її груди стискала така тривога?

Алекс прийшов пізніше, без попередження, з обличчям, що нічого не видавало. Лише в погляді була втома — не фізична, глибша. Наче він знав, що стоїть на межі, де будь-яке слово може або з’єднати, або роз’єднати.

— Я чув про Париж, — тихо сказав він. — Вітаю.

Стефі кивнула. Вона не знала, що сказати. Чи чекала вона від нього слів підтримки? Заперечення? Чи, може, прохання залишитися?

— Це великий шанс, — додав він після паузи. — І ти заслуговуєш на це. Але…

Вона підвела очі.

— Але?

— Я не хочу, щоб ти їхала тільки тому, що боїшся залишитись. І не хочу, щоб залишалась, якщо серце вже кличе інакше.

Ці слова, такі прості, розбили в ній щось закам’яніле. Вперше вона почула не ревнощі. Не вимогу. А розуміння.

— Я не знаю, що правильніше, — прошепотіла вона. — Париж — це ніби інше життя. Але тут… тут я вперше почала будуватись.

Він сів поруч, не торкаючись, але ніби підтримуючи своєю тишею.

— Ми можемо бути двома людьми, що ростуть поруч, а не один через іншого, — сказав він. — Якщо ти поїдеш — я не зникну. Якщо залишишся — я не стану стіною.

Стефі довго мовчала, а потім прошепотіла:

— Знаєш, у дитячому будинку всі мріяли про втечу. Про «колись». Я думала, що варто лиш утекти — і стане легко. Але зараз я розумію: свобода — це не втеча. Це здатність обирати. Навіть коли страшно.

Він усміхнувся. Трохи сумно.

— Тоді обирай. І я йтиму поруч, якщо дозволиш.

Вона схилилася до нього, поклала голову на його плече. Серце ще було розбурхане, але в глибині вже теплів спокій.

Наступні дні вона провела в майстерні. Малювала — лінії, світло, абстракції, які народжувались прямо з емоцій. Кожен мазок був рішенням. Першим — була картина з її силуетом, ніби обрис крізь туман, із відтінками сіро-бежевого та тепло-золотого — Лондон і Париж в одному полотні. Вона назвала її «Між».

Коли вона врешті-решт повідомила кураторці свою відповідь, в голосі ще тремтіла невпевненість, але вже звучала твердість:

— Я поїду. Але не назавжди.

— Ми віримо в тебе, — відповіла кураторка. — І Париж тебе запам’ятає.

Останнього вечора перед від’їздом вона сиділа на кухні з Алексом. Вогні міста світлились у вікні, чай повільно остигав між ними.

— Я боюся, — зізналась вона.

— Це нормально. Але я пишаюся тобою. І я чекатиму.

Він торкнувся її руки — м’яко, з тією самою ніжністю, яка вперше змусила її відчути: вона — не тінь, а жива.

— Ми не прощаємось? — прошепотіла.

— Ні. Ми вчимося бути поруч, навіть якщо нас поділяє простір. Бо справжнє — не ламається від відстані.

І вона повірила. Вперше — не тому, що хотіла. А тому, що серце відповіло тишею. Справжньою, повною — як довір’я.

Ніч перед від'їздом видалась неспокійною. Стефі не спала. Вона мовчки ходила по кімнаті, зупинялась біля валізи, ніби щось забула, але не могла згадати що. Час від часу поверталась до вікна й вдивлялась у світло нічного Лондона, наче намагалась запам’ятати кожну лінію, кожен вогник, кожен звук.

На столі лежав той самий фотоапарат, що його подарував Алекс. Вона взяла його в руки й вийшла на балкон. Було тихо. Занадто. Повітря мало запах вогкості, і в небі висів місяць — схожий на недомовленість.

Стефі піднесла камеру до очей і зробила знімок міста. Потім ще один. Іще. Не для галереї, не для виставки — для себе. Щоб не забути, звідки вона йде. І що залишає.

На вокзалі було людно. Люди поспішали, валізи котились по плитці, голос диктора звучав уривчасто. Стефі стояла осторонь, поруч із Алексом, і стискала квиток у руці.

— Я боюсь, що щось піде не так, — прошепотіла вона. — Що я… не витримаю.

Алекс дивився на неї довго, мовчки, потім торкнувся щоки кінчиками пальців.

— Якщо не спробуєш — не дізнаєшся. Але ти вже витримала значно більше, ніж думаєш. І не одна.

Ці слова мали в собі спокій. Не обіцянку, не пафос — а якесь щире знання, яке міг мати тільки той, хто сам проходив через темряву.

Потяг прибував. У повітрі залунало шипіння гальм, голос диктора нагадав про рейс. Стефі мала йти.

Вона ще раз глянула на нього. Його очі були глибокими, спокійними — але в них теж жевріло щось важке. Розуміння розлуки, що хоч і тимчасова, але все ж болюча.

Вона обійняла його — щільно, міцно, затискаючи між пальцями тканину його пальта. Він відповів мовчки, вкладаючи в цей дотик усе, що не встиг сказати словами.

— Пиши мені, — прошепотіла.

— Щодня, — усміхнувся. — Але ти обіцяй — не загубиш себе серед вітрин і світла.

— Я лише щойно себе знайшла. Тепер триматиму міцно.

Вона ступила на перон. Потяг рушив повільно, лінії почали розмиватись. І Стефі стояла біля вікна, дивилась на нього — поки образ Алекса не зник серед натовпу.

Та в грудях не залишилось порожнечі. Було боляче, було тривожно. Але це був біль росту. І тривога змін.

І коли потяг набрав хід, вона дістала з кишені маленький конверт — Алекс встиг непомітно вкласти його їй у руку. Усередині — листівка з її першою картиною. І короткий напис:

«Я чекаю не на тебе. Я чекаю на ту, ким ти станеш. І вже захоплююсь нею».

У вагоні було тихо. Хтось спав, хтось гортав книгу, хтось слухав музику. Стефі притулилась лобом до скла. Париж був попереду. Минуле — не позаду, а в ній. І тепер вона несла його не як тягар, а як джерело.

Вона посміхнулась. Тихо, ледь помітно.

І подумала:

«Я не тікаю. Я йду. Туди, де маю бути».