глава 45. Під шкірою спокою

Лондонська осінь дедалі глибше вгризалася у місто: вітри ставали пронизливішими, вулиці — порожнішими, а вікна кав'ярень — усе теплішими у світлі ламп. Стефі сиділа за столиком у невеличкій галереї, де тимчасово влаштували художній простір для молодих авторів. Її роботи займали одну з центральних стін — абстрактні, емоційні, у приглушених кольорах, але з несподіваними вкрапленнями світла.

Вона спостерігала, як незнайомі люди зупиняються перед її картинами, нахиляють голови, шепочуть щось одне одному. Іноді вона намагалась вгадати, що вони бачать: біль, тишу, надію чи себе. Бо всі ці емоції були там — під кожним шаром фарби, під кожною лінією.

Алекс з'явився непомітно. Він стояв позаду, не привертаючи уваги, як завжди даючи їй простір. Стефі відчула його ще до того, як озирнулась. Її серце не стискалось у тривозі — просто стукало трохи гучніше.

— Вони дивляться на твої картини, ніби впізнають себе, — прошепотів він, ставши поруч. — Це щось більше, ніж мистецтво, Стефі. Це — діалог.

Вона всміхнулася, не дивлячись на нього.

— А ти що в них бачиш?

— Тебе, — відповів тихо. — Твої порожнечі й твої спалахи. Те, що ти приховуєш, і те, чим світишся. Я бачу людину, яка навчилась говорити без слів.

Стефі опустила погляд. Це було надто чесно. І надто близько.

— Можеш не відповідати, — додав він. — Просто… хотів бути тут.

— І я рада, що ти є, — зізналась вона м’яко. — Але все одно не готова називати це чимось більшим.

— Я не вимагаю назв. Лише присутності.

Увечері, коли галерея зачинилась, вони вийшли разом. Вітер був холодний, але приємний. Листя танцювало в повітрі, немов запрошуючи на ще одну розмову без слів.

— Ходімо трохи пішки, — запропонувала вона.

Вони йшли мовчки. Місто навколо виглядало інакше: ніби менше, затишніше. І водночас — нескінченне. Раптом вона зупинилась, глянувши на вивіску маленької крамниці. На вітрині лежав старий фотоапарат.

— Я колись хотіла фотографувати, — сказала раптом. — Але в дитбудинку не було навіть плівки, щоб уявити, як це — зберігати миті.

Алекс не відповів. Просто зайшов до крамниці. Вийшов через п’ять хвилин — з тією самою камерою в руках.

— Тепер у тебе буде можливість. Зберігати, що хочеш.

Стефі довго тримала фотоапарат, ніби боялась його зламати одним дотиком. Потім підняла очі.

— Дякую. Це… не просто річ.

— Я знаю.

Їхні погляди зустрілись у світлі вуличного ліхтаря. Цього разу не треба було слів.

Під шкірою спокою, який вони обоє будували обережно й довго, вже народжувалось щось нове. Не ще одна історія кохання. А історія вибору. Історія довіри.

Увечері, коли галерея зачинилась, вони вийшли разом. Вітер був холодний, але приємний. Листя танцювало в повітрі, немов запрошуючи на ще одну розмову без слів.

— Ходімо трохи пішки, — запропонувала вона.

Вони йшли мовчки. Місто навколо виглядало інакше: ніби менше, затишніше. І водночас — нескінченне. Раптом вона зупинилась, глянувши на вивіску маленької крамниці. На вітрині лежав старий фотоапарат.

— Я колись хотіла фотографувати, — сказала раптом. — Але в дитбудинку не було навіть плівки, щоб уявити, як це — зберігати миті.

Алекс не відповів. Просто зайшов до крамниці. Вийшов через п’ять хвилин — з тією самою камерою в руках.

— Тепер у тебе буде можливість. Зберігати, що хочеш.

Стефі довго тримала фотоапарат, ніби боялась його зламати одним дотиком. Потім підняла очі.

— Дякую. Це… не просто річ.

— Я знаю.

Їхні погляди зустрілись у світлі вуличного ліхтаря. Цього разу не треба було слів.

Повернувшись додому, вона довго тримала фотоапарат на колінах. Її кімната була тиха. З вікна ледь чутно доносився шум міста, але всередині неї було спокійно — не порожньо, а тихо. Вона взяла аркуш і почала малювати ескіз — того ж фотоапарата, але вже не як предмета, а як символу. Символу змін.

Ввечері Алекс надіслав їй коротке повідомлення:

«Я сьогодні бачив тебе. Не зовні. По-справжньому».

Вона довго дивилась на цей рядок, а потім вперше за довгий час відчула не розгубленість, а вдячність. Її більше не намагались врятувати. Її бачили.

Наступного ранку Лондон зустрів її дощем. Вузькі вулички блищали, ніби покриті склом. Стефі вдягнула свій улюблений кашеміровий плащ і рушила до галереї — не тому, що мала щось термінове, а тому що хотіла бути серед кольору й тиші.

Та на порозі її вже чекала кураторка.

— У мене для тебе пропозиція, — мовила вона замість вітання. — Один меценат зацікавився твоїми роботами. Йому хочеться підтримати молоду художницю, а ще — запропонувати тобі персональну виставку. У Парижі.

Стефі не відповіла одразу. Париж. Виставка. Власне ім’я на афіші. Усе це звучало неймовірно.

— У мене… були інші плани. Я не певна, чи готова.

Кураторка злегка всміхнулась:

— Готовність — не завжди передує можливості. Іноді вона народжується в дорозі.

Стефі залишила галерею з тривогою в грудях. Це могло змінити багато. Це могло змінити все. Але що буде з її теперішнім життям? З Алексом?

Удома вона відчинила вікно, вдихнула вологе повітря і знову взяла до рук фотоапарат. І подумала: можливо, є рішення, яке не обирає одне замість іншого. А дозволяє жити одночасно — в кількох напрямках.

Вона зробила перший знімок: на світлині — місто крізь дощове скло. А між краплями — її відображення. І в цьому відображенні вона впізнала себе.