глава 44. Роздуми на межі

Ранок наступного дня знову приніс тишу. Стефі прокинулася від звуків дощу за вікном, і цього разу він не здавався їй похмурим чи важким. Це був дощ, який змушує все навколо ставати прозорим, змінюючи кольори й відтінки. Іноді її цікавило, чи можна відчути цей момент, коли все навколо стає ясним і одночасно лякає.

Сьогодні було так.

Вона стояла біля вікна, дивлячись, як струмені дощу сплітаються в танець на склі. Свіжий вітерець приносив запах вологи, і Стефі на мить відчула себе частиною цього великого світу, не такою маленькою і обмеженою, як раніше.

Але в душі все було не так просто. Вчорашня зустріч з Вікторією залишила в ній більше запитань, ніж відповідей. Ці слова… Що вони значили? Чи справді Алекс міг бути таким, як її попередні стосунки? Чи не повториться все знову? І головне — чи була вона готова йти вперед, не озираючись на минуле?

Її думки порушив дзвінок. Вона підняла трубку, і на екрані з'явилось ім’я Алекса.

— Привіт, — його голос звучав спокійно, але щось у ньому змінилося. Стефі відчула, як він все ще намагається вписати себе в її новий світ, в цей простір, де вже не було місця для маніпуляцій чи обіцянок.

— Привіт, — відповіла вона тихо. — Ти хотів поговорити?

— Так, — він зробив паузу, ніби шукаючи слова. — Мені потрібно було побачити тебе. Я не хочу, щоб між нами залишалися будь-які сумніви.

Вона закрила очі, відчуваючи, як його слова торкались її глибше, ніж вона готова була визнати. Вона не хотіла більше пастися на його емоціях, на цих словах, що завжди звучали так легко, коли він їх вимовляв. Тепер це було як попіл — ніби колишня пристрасть, яка вже давно втратила силу.

— Алекс, — сказала вона, повернувшись від вікна. — Я не знаю, чи це те, чого я хочу. І я не впевнена, чи є сенс у всіх цих словах про нас. Не хочу знову втратити себе в когось.

Він замовк. Тиша стала дуже гучною. Але це не був сором чи незручність. Вона відчувала, як його присутність на іншому кінці лінії була чимось справжнім і важливим, але одночасно далека від її теперішнього світу.

— Я не прошу тебе бути зі мною, — нарешті сказав Алекс, — я лише прошу не відкидати те, що ми маємо. Тому що я не готовий це втратити. Не зараз. Не після того, як я нарешті почав розуміти, що для мене важливо.

Ці слова стали для Стефі чимось важким і, в той же час, цінним. Вона почувалася так, ніби стояла на межі, на межі вибору. Її серце почало бити швидше, і вона відчула, що не може просто ігнорувати те, що було між ними.

— Давай зустрінемось, — сказала вона, і її голос став м'якшим, але вже не таким обережним.

— Коли?

— Завтра. Я хочу, щоб ми розмовляли, не через телефон. Я хочу зрозуміти, чи є те, що я шукаю, між нами.

Він відповів швидко:

— Я буду там.

Завершивши розмову, Стефі відчула, як її груди наповнює тягар, але не від страху. Вона відчувала, що стоїть перед важливим вибором, який, можливо, визначить не тільки її стосунки з Алексом, але й з самою собою.

Ці слова, які вони не сказали одне одному, ще довго залишатимуться між ними. Але одне було очевидно: це була не просто ще одна зустріч. Це була можливість зробити крок вперед — без пасток і сумнівів, з новим розумінням, що значить бути вільною. І Стефі була готова до цього.

Наступного ранку Стефі не одразу наважилася відкрити телефон. Її пальці ковзнули по екрану кілька разів, але кожне повідомлення від Алекса вона відкривала з затримкою — ніби мусила дозріти до відповідей.

У голові плутались уривки розмов із Вікторією, спогади про їхні зустрічі з Алексом, той ескіз, його погляд… Все це було справжнім. Але також — надто швидким. Ніби вона встигла втягнутись у полум’я, перш ніж зрозуміла, наскільки воно гаряче.

На вулиці було сіро й волого. Здавалося, небо над Лондоном стискалося так само, як її думки. Вона вдяглася й вийшла в дощ — без парасольки, наче на виклик. Її ноги самі повели її до набережної, де вітер із річки зривав краплі дощу й розкидав їх по обличчю, як чужі спогади.

Там, серед мокрої бруківки й зів’ялого осіннього листя, вона нарешті зупинилась. І відчула себе так, ніби стоїть на роздоріжжі: між собою теперішньою — і тією дівчиною, яка так довго чекала, щоб її просто побачили.

Її телефон задзвонив.

— Я тут, — сказав Алекс, і його голос був не таким упевненим, як раніше. — Я біля галереї. Не знаю, чому… просто… захотілося бути поруч. Хоча б так.

— Я — на набережній, — відповіла вона після довгої паузи.

— Залишайся там. Я приїду.

Він не питав дозволу. Але в його словах не було вторгнення — лише бажання не залишити її на самоті в той момент, коли, можливо, вона саме цього і потребувала.

Минуло не більше двадцяти хвилин, перш ніж вона побачила його постать у дощі. Він не мав парасольки — і здавався таким же промоклим, як вона. Їхні очі зустрілись — і цього разу не було обіймів, ні слів привітання. Лише тиша. Вона — щільна, жива, значуща.

— Я не знаю, — сказала Стефі першою, — не знаю, куди це все веде. І чи не зламаюся я знову. У мені ще живе страх. І навіть не через тебе. А через те, ким я була до тебе.

— Ти маєш право на цей страх, — відповів Алекс просто. — Але я не хочу бути тим, хто його підсилює. Якщо треба — я почекаю. Якщо треба — я відійду. Але я тут не для того, щоб тебе виправляти. Я просто хочу бути поруч, якщо ти дозволиш.

Вона вдихнула глибоко. У його голосі не було тиску. Лише спокій. І, можливо, саме це виявилось найнебезпечнішим — бо вона майже розчинилась у цьому затишку, в його очах, у відчутті, що її хтось не тягне, а тримає — м’яко, обережно.

— Я ще не готова, — тихо сказала вона. — Але… я теж не хочу відмовлятись від того, що відчуваю.

— Це вже більше, ніж було, — усміхнувся він.

Вони йшли набережною мовчки. Рука до руки — не торкаючись, але з відчуттям, ніби щось уже змінюється. Не стрімко. Не остаточно.                          Але — по-справжньому.