глава 43. Те, що ще не відпущено

Наступного ранку Стефі прокинулася раніше, ніж зазвичай. У кімнаті ще панувала м’яка сірість, яка завжди передувала світанку. Її думки були спокійними, але не безтурботними. Вона знову тримала в руках олівець і блокнот, які давно стали продовженням її емоцій. На чистому аркуші почала народжуватись нова постать — не вигадана, а ніби вирвана з глибини її власного серця.

Коли він пішов, Стефі ще довго стояла в тиші перед дверима. Відчувала — її життя, як і її мистецтво, перестає бути лише спробою вижити. Воно стає вибором. Її власним.

І, можливо, вперше в житті вона справді відчула: вона має право на майбутнє, у якому є місце і для себе, і для когось іншого.

Та ніч принесла дивні сни. Уві сні Стефі знову стояла на кухні дитячого будинку, де запах старої фарби змішувався із запахом гарячого супу. Діти сміялися, а вона сиділа сама — із зошитом на колінах. Малювала двері. Двері, які ніколи не вели в реальність. І навіть уві сні відчувала ту саму порожнечу, яка колись була її щоденним супутником.

Вона прокинулась у холодному поту. Серце билося нерівно, і в горлі стояла грудка спогадів. Усе ще існували тіні. Їх не можна було забути — лише навчитися жити з ними поруч.

Вона вдяглася і вийшла на балкон. Над Лондоном підіймався повільний ранок. Місто жило, шуміло, як завжди — але цього разу вона вперше не почувалася в ньому загубленою.

Після сніданку Стефі взяла планшет і вирушила в галерею. Там, серед чужих картин, вона почувалася частиною чогось більшого. Куратор зустріла її усмішкою й одразу повела до нового приміщення — воно ще не мало назви, але мало потенціал стати простором для чогось важливого. І їй запропонували створити концепцію для виставки.

— Ти зможеш усе оформити, — сказала куратор. — Світ бачить тебе. Тепер — покажи йому, що бачиш ти.

Ці слова залишили в ній відлуння, яке не зникало.

Увечері, коли вона повернулась додому, знайшла біля дверей невеличкий конверт. Почерк був знайомий. Алекс.

Усередині — лише аркуш паперу з ескізом. Він намалював її. Не портрет — більше відчуття. Її силует у русі, зі сплетінням ліній і тіней. У кожному штриху — його спостереження, ніжність і повага.

Знизу короткий підпис: «Я бачу тебе. І це — прекрасно».

Стефі тримала аркуш, а в її очах блищали сльози. Не через біль. А тому, що її нарешті бачили не через минуле. А такою, якою вона була тепер.

І Стефі зробила ще один крок. До себе. І до нього.

Вона саме готувала вечерю, коли знову почувся дзвінок у двері. Цього разу вона не злякалась. Серце стиснулось, але не від страху — від здивування. Алекс не писав, що прийде. Проте коли Стефі відчинила — це була не він.

На порозі стояла жінка. Висока, з темним кашеміром на плечах, тонким шарфом і уважним, холоднуватим поглядом.

— Ти Стефані? — запитала вона рівним голосом.

Стефі кивнула, не розуміючи.

— Я Вікторія. Колишня Алекса.

Тиша зависла між ними. Повітря, здавалось, згущувалося, витісняючи спокій.

— Нам потрібно поговорити, — продовжила жінка. — Про тебе. І про нього.

Стефі зробила крок назад, запросивши її всередину, хоч внутрішньо щось напружилось. Вікторія сіла на краєчок крісла, як у судовій залі. Від її присутності віяло чимось незрозуміло небезпечним.

— Я не прийшла з погрозами, не хвилюйся. Просто хочу, щоб ти знала, з ким маєш справу, — вона зняла рукавички, — і щоб не повторювала моїх помилок.

— Ви… ви любили його?

— Любити — це одне. А розчинитись у комусь і зникнути — зовсім інше. Алекс знає, як захоплювати, як бути всім одразу. Але чи знає він, як не зламати?

Стефі мовчала. Вона чула ці слова — не вперше у своєму житті. Колишній світ говорив подібне — лише з іншими інтонаціями.

— Він не ідеальний, — сказала Стефі спокійно. — І я не чекаю досконалості. Але я теж не та, яку можна лякати чужими шрамами.

Вікторія злегка всміхнулась, але в її погляді ще жевріло щось нерозказане.

— Буває, що найгірше не в тому, що він зробив. А в тому, що він не зробив. Іноді люди зникають не фізично, а просто перестають бути з тобою в потрібний момент.

Вона підвелась.

— Я сказала, що хотіла. А далі — твій вибір.

Коли двері зачинились, Стефі ще довго стояла на місці. Її руки тремтіли. Вона не вірила всьому сказаному. Але слова мали вагу. І залишали слід.

Того ж вечора Алекс написав: 

«Я можу приїхати?». 

Але вперше за весь час Стефі не відповіла одразу.