глава 42. Під шепіт дощу

Ранок прийшов із дощем. Він не стукав у вікна — шепотів, ніби розповідав стару історію про місто, що ніколи не спить, і людей, котрі вчаться знову довіряти.

Стефі лежала на боці, слухаючи, як краплі повільно збігають по склу. Вологе повітря пронизувало кімнату свіжістю, і їй не хотілося кудись поспішати. Усе, що мало значення, здавалося зосередженим саме в цій миті — у спокої, у власному тілі, в легкому диханні.

Вона потяглась до телефону, але не перевірила соціальні мережі. Відкрила нотатник — короткий список справ на день. Зустріч із Джо. Дзвінок з галереї. І, можливо, якщо матиме настрій — ще один ескіз.

Їй більше не хотілося планувати життя до деталей. Вона звикала до свободи — тієї, яка не вимагає пояснень і дозволяє бути незручною, недосконалою, живою.

На кухні пахло кавою. Старий френч-прес затишно шкварчав. Вона зробила собі сніданок — простий, без зайвих зусиль. Тост з маслом, варення, шматок сиру. І знову — тиша. Але вже не порожня. Насичена спокоєм, якого їй так бракувало раніше.

Вона вдягнула улюблений светр — м’який, кремового кольору, і підійшла до вікна. Дощ тихо мив місто, стираючи межі між тротуарами, автівками, дахами. У його ритмі було щось медитативне, щось, що налаштовувало на внутрішній лад.

Джо з’явилась на порозі ближче до полудня — вся змокла, з розтріпаним волоссям і сміхом, що вривався у квартиру разом із вітром.

— Я виглядаю, як недопечене печиво, але маю новини! — сказала вона, знімаючи куртку. — І перш ніж скажеш хоч слово — дай мені чай.

Стефі засміялась. Так, як давно не сміялась. Щиро, з теплом у грудях. І поки чай заварювався, вони вмостилися на дивані, закутавшись пледом.

— Отже, — почала Джо, сьорбнувши чай. — Я знайшла ще одну галерею. І вони шукають молодих митців. І — не падай — я показала їм твої роботи. Через контакт одного знайомого. Вони хочуть з тобою зв’язатися.

Стефі застигла.

— Ти… показала мої роботи без дозволу?

— Та показала лише ті, які вже були на виставці. Нічого особистого. Але вони були в захваті. Сказали, що в тебе стиль, що ти — чесна. А це, повір, найцінніше.

Стефі дивилась у чашку. Її груди наповнила хвиля змішаних почуттів — вдячності, страху, подиву. Вона звикла ховати свої досягнення, не кричати про них. Але світ сам ніби починав говорити до неї. І вона більше не хотіла ховатися.

— Добре, — сказала вона тихо. — Якщо вони справді зацікавлені — я поговорю з ними.

Джо усміхнулася. Її очі блищали.

— І ти ще питаєш, чому я тебе люблю.

Вони сиділи поруч, говорили про майбутнє. Не у звичному сенсі — не про плани, не про стабільність. А про вибір. Про сміливість. Про свободу бути собою.

Потім Джо розповіла трохи більше про своє життя. Про те, як вона колись боялась вийти з кола звичного. Про страхи, що жили в ній роками. Їхня розмова несподівано стала глибшою. Без поверхневих фраз. Стефі слухала й вперше за довгий час відчувала — вона не сама в цій боротьбі за себе.

Коли Джо пішла, вечір уже стелився містом. І в світлі ліхтарів, що танцювали на мокрому асфальті, Стефі вперше за довгий час вийшла надвір просто так — без мети. Просто, щоби йти.

На повороті до парку вона зупинилась. Перед нею стояв Алекс. У руках — маленький згорток із сухими квітами. Її улюблені — півонії.

— Не знав, чи захочеш мене бачити, — сказав він. — Але щось мені підказало, що тобі сьогодні потрібно щось ніжне.

Стефі подивилась на нього довго. І не сказала нічого. Просто зробила крок уперед і взяла квіти з його рук.

Мовчки. Як знак того, що поки не все сказане — але щось важливе вже почалось.

Вони пройшлися мовчки парком, де між деревами ще зависав туман. Повітря пахло мокрим листям і вологим камінням. Алекс тримав руку в кишені, намагаючись не наблизитись надто швидко. Він розумів — будь-який поспіх міг стати кроком назад. Але його мовчання не було напруженим. Воно підтримувало.

— Знаєш, — сказала Стефі, зупинившись під старим платаном. — Я довго боялась, що кожен наступний день буде таким самим, як учора. Що минуле буде тінню на всьому. Але щось змінилося. І я не хочу цього лякатися.

Алекс кивнув. І відповів просто:

— Це нормально. Все змінюється, коли ми нарешті починаємо бачити себе. І даємо собі шанс.

У його голосі не було ані обіцянок, ані вимог. Лише підтримка. Як безпечне місце, у яке можна повернутись, коли готова.

Вони ще довго стояли мовчки. І Стефі відчула: їй не потрібно було нічого більше. Наразі. Бо щастя — це не гучні сцени. Це тиша, у якій тебе розуміють.

І поки Лондон потопав у дощі, між ними зростало те, що поки не мало назви. Але вже було справжнім.