глава 41. Те, що ще не назване

Ранок прийшов повільно, розтікаючись по кімнаті м’яким золотим світлом. Воно торкалось скляної поверхні вікна, відбивалось у блідій чашці з недопитим чаєм, ковзало по згладжених аркушах ескізів. Стефі прокинулась не від шуму, не від будильника — від відчуття присутності. Ніби день сам м’яко схилився над нею і промовив: «Прокидайся, настав час жити.»

Алекс залишив записку. Її пальці тремтіли, коли вона розгортала її — і не через зміст, а через те, як акуратно була написана. Його почерк був простим, чітким, але в кожній літері було тепло.

“Дякую, що поділилась частиною себе. Я не буду поспішати, бо знаю, що найцінніше — це довіра. Якщо захочеш ще — я поруч. Алекс.”

Вона довго сиділа з тією запискою в руках. Потім сховала її в коробку з фарбами. Туди, де зберігала речі, які нагадували не про біль, а про шлях до зцілення.

Цей день мав бути звичайним. Але не був.

Вона вирушила до галереї, щоб залишити фінальні ескізи для оформлення виставки. З кожним кроком її впевненість коливалась — як павутинка на вітрі. Не через страх, а тому що це було важливо. Це більше не був лише шанс — це була можливість заявити про себе світові такою, якою вона є.

У галереї її зустріла власниця — жінка років п’ятдесяти з надзвичайно спокійним поглядом і голосом, що звучав, як стара пісня.

— Твоя серія має дуже сильну емоцію, — сказала вона, гортаючи папки. — Ми розмістимо тебе ближче до світла. Це місце для робіт, які говорять про відновлення.

Стефі хотіла щось відповісти, але лише кивнула. У неї не було слів, бо іноді все вже сказано на папері.

Вийшовши з галереї, вона не поспішала додому. Місто дихало в її ритмі — повільно, з глибокими паузами. Вона зайшла до книгарні, купила новий альбом для ескізів, хоча ще не знала, що в ньому буде. Просто хотілося мати місце для нової історії.

Коли вона повернулась додому, її чекало повідомлення від Джо.

“Ти неймовірна. Я бачила твоє ім’я на списку учасників. Пишаюся тобою, мала.”

Їй захотілось подзвонити, почути цей знайомий, трішки хриплий голос, але вона залишила відповідь просту:

“Дякую, Джо. Завтра хочу з тобою зустрітись. Просто — поговорити.”

Вечір наближався тихо, як дихання поруч. Стефі гортала свій новий альбом. Сторінки були білі, чисті, мов перший сніг. І в цьому було щось прекрасне: вона більше не боялася порожнечі. Вона бачила в ній можливість.

А про Алекса вона не думала голосно. Вона залишила це в собі — поки що. Бо було ще рано. Але серед усіх її невпевненостей, одне вона знала точно: коли буде готова, він і далі буде поруч. Без тиску. Без поспіху. Як тиша, у якій усе стає зрозумілим.

...Вона бачила в ньому можливість.

Ближче до вечора небо вкрилось сріблястими хмарами, і повітря змінилось — свіже, наповнене натяком на дощ. Стефі сиділа біля вікна, вдивляючись у місто, яке так довго було для неї чужим. Зараз воно переставало лякати. Вулиці, ліхтарі, силуети перехожих — усе здавалося частиною великого полотна, яке вона поступово починала приймати як своє.

На телефон прийшло ще одне повідомлення — від Алекса:

“Не знаю, чи варто писати, але... сьогодні був особливий день. Дякую тобі.”

Вона притисла екран до грудей і заплющила очі. Не тому, що було щось сказати — а тому, що відчула щось дуже просте й справжнє. Її вже не кидало в паніку від слів. Вона просто... приймала їх.

Її відповідь була короткою:

“Дякую, що дозволяєш мені бути собою.”

І потім вона знову відкрила альбом. Почала малювати. Не надто замислюючись, не плануючи. Просто — відчуваючи. Лінії лягали м’яко, ніби її пальці самі знали, що мають з’явитись на папері. Це не був портрет. Не пейзаж. Це була мить. Внутрішній стан. І коли вона відклала олівець, перед нею постала фігура дівчини, що тримала в руках світло — ніби щось ніжне, вразливе, але не готове згаснути.

І в ту мить вона відчула: світ, у якому вона жила раніше, більше не мав влади над нею. Тепер вона сама була тим світлом. Не повністю. Але вже достатньо, щоби не боятися темряви.

З вулиці долинала музика. Хтось на першому поверсі грав джаз на старому піаніно. Стефі відкинулась на спинку стільця і заплющила очі. І дала собі дозвіл — на спокій, на нову сторінку, на життя, у якому можна й не поспішати, але бути по-справжньому.