глава 40. Межа між знайомим і новим

Після розмови з Алексом, що завершилась його простим і чесним повідомленням, Стефі відчула всередині певну ясність. Не впевненість — бо впевненість була ще десь попереду, — але готовність рухатись повільно, крок за кроком, не втрачаючи себе.

Наступного дня вона прокинулась із відчуттям, ніби в повітрі щось змінюється. Місто, як завжди, було галасливим, однак у ньому вловлювалася нова музика — ритм, який вона почала відчувати тілом. Вона вдягнула светр кольору кориці, улюблені джинси, накинула легке пальто. Дзеркало відбивало її нову версію — трохи серйознішу, трохи м’якшу, але вже не втому дитину, що тікала від усього світу.

Вони зустрілись у невеликій кав’ярні неподалік річки. Алекс уже чекав — не з квітами, не з театральним жестом, а з теплою усмішкою і чашкою капучино, яку тримав у руках, ніби це було щось більше, ніж напій. Коли вона сіла навпроти, він мовчки простяг їй другу чашку.

— Я згадав, що ти любиш з корицею, — сказав він спокійно.

Вони пили каву, мов два друзі, які вже пройшли війну, але поки ще не говорять про неї. Розмови торкались простого: новини, книжки, місто, запахи осені. Вони ніби торували доріжку заново, без поспіху, без слів, які могли б зруйнувати крихку тканину довіри.

— Знаєш, — сказала Стефі, дивлячись у вікно, де за склом танцювали дощові краплі, — я завжди боялася тиші. А з тобою вона інакша.

Алекс уважно дивився на неї.

— Тиша — це не відсутність слів. Це коли тобі не треба говорити, аби тебе розуміли.

Її серце стислося. Від щирості. Від спокою, якого вона так довго шукала.

Після кав’ярні вони не поспішали розходитись. Алекс запропонував прогулятись набережною, і вона погодилась. Повітря було вологим, але не холодним. Вулиці сяяли ліхтарями, що ніби підморгували кожному, хто наважився повірити в магію вечора.

— Мені запропонували взяти участь у осінній виставці, — нарешті поділилась Стефі, коли вони зупинились біля перил мосту, дивлячись на Темзу.

Алекс усміхнувся.

— І ти погодилась?

— Ще ні. Я… ще збираю в собі силу. Мені хочеться зробити це правильно. Не для когось, а для себе.

— Це найкраща причина. Коли ти робиш не з болю, а з любові до себе.

Вони помовчали. А тоді Алекс торкнувся її руки — не притискаючи, не тягнучи ближче. Просто легкий дотик, який можна було відкинути. Але вона не відкинула. Їй не хотілося.

Після прощання, вдома, вона довго сиділа на підлозі в кімнаті з блокнотом. Її серце працювало рівно, без скачків. І вперше за довгий час вона зрозуміла: можна рухатись уперед не з розпачем, а з повагою. До себе. До іншого. До шляху.

Іноді найбільша сміливість — це не кричати, а залишатися. І дозволити собі бути присутньою в кожному моменті.

Стефі ще не знала, що чекає попереду. Але вона вже не боялася йти туди самостійно.

Тієї ж ночі їй наснилося щось, що залишило по собі сильне враження. У сні вона стояла на сцені перед великою аудиторією, тримаючи в руках альбом. Усі чекали, що вона заговорить, але замість слів вона відкривала сторінки й показувала малюнки. І кожен з них ніби світився зсередини. Публіка мовчала — але не тому, що було нудно, а тому, що дивилась з трепетом. Вона прокинулася з дивною впевненістю — іноді мовчання промовистіше за найкращі промови.

Наступного дня Стефі вирішила піти в галерею, яку їй порекомендував арт-дилер. Там були роботи інших учасників виставки, і вона хотіла зрозуміти — чи справді може бути частиною цього світу. Простір вразив її — не пишністю, а щирістю. Картини були емоційні, особисті, недосконалі — але справжні. І в тому було щось заспокійливе. Вона довго стояла перед полотнами, шукаючи натяки — не на ідеальність, а на життя. І коли побачила роботу, в якій були зображені очі — великі, заплакані, але не зломлені — вона відчула, як щось у ній зрушилось. Вона теж могла бути тут. І це вже не лякало.

По дорозі назад вона зупинилась у невеликому парку, де хтось грав на скрипці. Мелодія проникала всередину, торкалась нервів. Стефі сіла на лаву й просто слухала. І з кожною нотою їй ставало легше. Можливо, не всі історії мають завершення. Але деякі з них заслуговують на продовження.

І її — одна з таких.

...Відповідь прийшла одразу: «Я вже в дорозі.»

Стефі ще мить сиділа з телефоном у руках, ніби не вірячи, що він справді прийде. Потім швидко озирнулась навколо — на кімнату, трохи безладу, розкидані ескізи, чай, що вже охолов. Їй не було соромно, але все ж щось у ній тріпотіло — чи то хвилювання, чи то очікування.

Вона обрала саме той ескіз — з тінню й світлом, — і поклала його на дерев’яний стіл біля вікна. Кімната наповнилась запахом апельсинового чаю й дощової вологи, яку приніс вітер через прочилене вікно. Її пальці ковзнули по краях паперу — звичний рух, яким вона ніби переконувалась у власному праві творити.

Коли в двері подзвонили, вона не одразу відкрила. Притулилась лобом до дерева, вдихнула. Лише тоді — крок, поворот ключа, і в дверях з’явився Алекс. У світлі коридору його очі здавались глибшими, а посмішка — спокійною, як берег, до якого можна причалити після шторму.

— Привіт, — сказав він тихо. — Я приніс булочки з корицею. Раптом ти ще не вечеряла.

Стефі розсміялася. Голосно, щиро. І впустила його в простір, який досі належав лише їй.

Вони сіли біля столу. Алекс уважно розглядав малюнок, не ставлячи питань. Лише очима торкався кожної лінії. І в тому мовчанні було більше, ніж у сотні слів.

— Це — ти, — нарешті мовив він. — І водночас — щось глибше. Як пам’ять, яку ти не хочеш згадувати, але вона — твоя.

Стефі не відповіла одразу. Її горло перехопило, та в очах не було сліз — лише вдячність.

— Дякую, що побачив.

— Дякую, що дозволила.

Вони сиділи так ще довго — серед ескізів, чаю й запаху кориці. Між ними не було обіцянок, не було планів. Але було щось набагато сильніше — тиха, обережна присутність.

І, можливо, саме з неї починається справжня близькість.