глава 39. Коли тиша говорить

Понеділок настав несподівано спокійно. Зазвичай ранок означав поспіх, тролейбуси, натовпи, напруження. Але сьогодні все здавалося зупиненим у часі — мов сама осінь змовилася дати Стефі кілька годин спокою перед чимось важливим.

Вона прокинулася раніше, ніж треба, і ще довго лежала в ліжку, спостерігаючи, як за вікном розцвітає ранок. Кожен промінь крізь шибку здавався обіцянкою: сьогодні ти зробиш крок. Маленький, але свій.

Її сукня для зустрічі з арт-дилером висіла на дверцятах шафи. Вона обрала її напередодні — темно-зелена, стримана, але з м’якою талією та довгими рукавами. В ній було щось від лісу, щось глибоке й мовчазне, як вона сама.

Вона готувалась повільно, зосереджено. Волосся зібрала в простий пучок, макіяж залишила мінімальним. Вона не хотіла вражати. Хотіла бути собою. І водночас — це було її найбільш вразливе «я».

Коли вийшла на вулицю, її зустріла свіжа мжичка. Зазвичай вона дратувала, але цього разу — ні. Стефі розгорнула парасолю й пішла до галереї пішки, дозволяючи місту огортати себе своєю щоденною поезією. Дощ на тротуарах, запах кави з пекарень, тихі розмови перехожих — усе це наче нагадувало: світ великий, але в ньому є місце для неї.

Вона згадувала слова Джо, її блиск в очах. І навіть той легкий докір, який залишився у грудях після того, як подруга без дозволу показала її роботи. Але сьогодні цей докір уже не був образою. Він став поштовхом — у реальність, у відкритість, у ризик бути поміченою.

Коли вона ввійшла до галереї, Емма вже чекала. У її очах було збудження:

— Він прийшов раніше. Попросив оглянути ескізи без тебе — і лиш потім познайомитись. Це нормально, не хвилюйся.

Стефі кивнула. Її серце билося з частотою маленького барабана, але вона трималась рівно. Всередині нею керував не страх, а очікування.

Вони ввійшли в окреме приміщення галереї, де на стінах вже висіли деякі її роботи — Емма оформила їх без зайвої уваги, стримано, зі смаком. За одним із полотен стояв чоловік у темному костюмі, з руками за спиною. Його постать була спокійною, зосередженою.

— Містер Лоуренс, дозвольте представити вам авторку, — сказала Емма.

Чоловік повернувся. Йому було близько п’ятдесяти, обличчя суворе, але не холодне. У його погляді було те, що Стефі впізнала одразу — він вмів бачити глибше, ніж зовнішнє.

— Міс Грей? — спокійно запитав він.

— Так, — вона ледь усміхнулася. — Доброго дня.

— У вас — чесна рука. Це рідко. Багато молодих митців намагаються вразити. Ви ж — показуєте. Це вимагає мужності.

Стефі не знала, що сказати. Її очі зустріли його — і вона побачила не оцінювання, а щиру зацікавленість.

Вони ще говорили хвилин двадцять. Про її малюнки. Про те, що вона відчувала, коли їх створювала. Про сенс і тишу, яка теж буває гучною.

— Я не обіцяю миттєвих виставок чи контрактів. Але я б хотів стежити за вашою роботою. І, можливо, представити вас на одному з наших осінніх показів. Ви — свіже дихання, — сказав він на прощання.

Коли він пішов, Емма кинулась до Стефі:

— Це неймовірно. Він ніколи так не говорить. У нього репутація суворого критика. А ти... ти змогла.

Стефі усміхнулася. Уперше — без сумніву. Без «але». Це був лише початок, але він був реальним.

Увечері вона знову опинилася в улюбленій кав’ярні. Цього разу одна. І коли офіціантка принесла їй каву, вона відкрила блокнот — не щоб тікати від себе, а щоб зафіксувати момент.

"Справжнє приходить тоді, коли перестаєш ховатись. І дозволяєш собі бути. Навіть якщо тремтиш."

Вона підписала дату. І закрила блокнот з почуттям, яке не мало назви. Але воно було справжнім. І цього було досить.

Після кав’ярні вона ще довго блукала містом — без мети, без плану. Просто дозволяла собі бути в русі. Лондон світився золотом вечірніх вогнів, вітрини миготіли теплом. Стефі заходила в антикварні крамнички, торкалася обкладинок старих книг, знаходила в них уривки, що відгукувались у серці.

Коли вона повернулася додому, на телефоні чекало коротке повідомлення:

"Можна завтра побачитись? — Алекс."

Вона довго не відповідала. Не через сумніви. А щоб почути себе. І тільки коли повірила своїй відповіді, написала:

"Так. Можна. Але не поспішаймо. Я хочу, щоб цей шлях був повільним. І справжнім."

Після цього — їй стало спокійно. Бо навіть якщо попереду ще будуть якісь сумніви, тепер вона знала: справжність не потребує поспіху, треба діяти повільно, на все свій час.