глава 38. Імпульс непередбачуваності

Стефі поверталася з галереї, де напередодні залишила декілька ескізів. Один із кураторів, молода жінка на ім’я Емма, сказала, що хоче показати їх знайомому арт-дилеру. Це ще не була виставка. І не контракт. Але це був крок. Маленький, але перший.

Її кроки були неспішними, але впевненими. Вулиці Лондона сповнені передосінньої вологи, світло ліхтарів виблискувало у калюжах, немов зорі на мокрій бруківці. У голові кружляли не думки, а відчуття: вперше вона не бігла, не тікала — вона йшла вперед. У тому була різниця.

Вона зайшла до невеликої кав’ярні на розі. Її улюблене місце біля вікна було вільним. Сівши, вона замовила м’ятний чай і дістала блокнот. Сторінки заповнювались уривками діалогів, відчуттями, образами. Це не була книга. Але це була вона — в кожному рядку, у кожному слові.

Несподівано двері відчинилися — і в приміщення ввійшов Алекс. Він не побачив її одразу, та коли його погляд спинився на ній — він усміхнувся. І попрямував до її столика.

— Можна? — тихо спитав.

— Звісно.

Він сів навпроти. Не було пафосу, не було незручної тиші. Їх об’єднувало щось спокійне, невидиме, як тонка нитка між двома точками — ще не любов, але вже не байдужість.

— Як ти? — запитав він.

— Добре. Сьогодні мені запропонували показати мої ескізи дилеру. Це нічого ще не означає. Але це… наче я існую не лише для себе.

Алекс поглянув на неї з теплом:

— Це вже означає більше, ніж здається.

Між ними знову запала тиша. Але цього разу вона була наповненою. Не зніяковілою, а щирою.

— А ти? — нарешті спитала вона.

— Я готуюся відкрити ще один ресторан. І думаю, як зробити так, щоб він не став просто черговим закладом, а мав душу. У мене багато роботи. Але я все більше думаю про речі, які справді важливі.

Стефі опустила погляд. Вона не знала, що на це сказати. Бо в ньому було щось дуже справжнє. І вона не хотіла втрачати себе, втягуючись у щось нове. Але й не хотіла зникати з його світу повністю.

— Можливо, ми ще не готові бути разом, — тихо мовила вона. — Але я не хочу більше будувати стіни.

— І я не прошу. Лише хочу бути поруч, якщо ти дозволиш. Навіть якщо просто на відстані — але в світлі, а не в тіні.

Її серце здригнулося. Але не від страху. Від того, що вона раптом відчула — це теж форма близькості. Повільна. Терпляча. Відповідальна.

Вони вийшли разом. І йшли кілька кварталів мовчки. Її рука випадково торкнулась його — і він не взяв її в долоню, не притягнув ближче. Але не відступив. Він просто був поруч.

Це не була кульмінація. Це була межа нового витка. І вона вперше не боялась, що зробить крок у невідоме.

Увечері вдома вона довго сиділа біля вікна. Потім знову дістала блокнот. І на першій сторінці нового розділу написала:

"Деякі речі не потребують поспіху. Вони просто дозрівають у тиші. І саме в цьому — їхня сила."

І лише тоді вона відчула — ця історія, що вона її пише, насправді про себе. І про те, як навчитись бути поруч — із кимось, але передусім із собою.

Пізніше тієї ночі Стефі прокинулася від легкого шуму вулиці — вітер грався з вивіскою біля будинку. Вона підвелась, вийшла на балкон і вдихнула холодне повітря. Місто, хоч і велике, у цю мить здавалося майже домашнім. Вогні ліхтарів мерехтіли, наче дихали. Вона стояла довго, відчуваючи, як у грудях визріває дивне — нове — відчуття: що її життя вперше належить їй самій.

Наступного ранку на її телефон прийшло нове повідомлення від Емми: “Ми домовились на перегляд у понеділок. Арт-дилер зацікавлений. Він хоче побачити більше.”

Стефі сіла просто на підлогу серед кімнати. Її серце билося гучно, але не від тривоги. Від радості. Від ваги кроку. Вона зрозуміла: усе, що вона вважала уламками себе, — було мозаїкою. І тепер ці фрагменти починають складатися у щось цілісне.

Це був день, коли не сталося нічого надзвичайного. Але все всередині неї змінилося. І вона знала — це тільки початок.

Ввечері того ж дня, вже після всіх подій, Стефі довго не могла заснути. Її думки, як вуличні ліхтарі в тумані, миготіли в напівтемряві свідомості. Вона згадувала кожну розмову з Алексом, кожен погляд, у якому не було вимоги — лише прийняття. І їй ставало страшно. Страшно від того, наскільки сильно вона хоче довіритися, але ще більше — не втратити себе.

Вона прокинулась рано. Недільний ранок був тихим, а Лондон ще спав. Надворі було сиро, осінній туман обіймав дахи будинків, немов захищаючи їх від зайвого шуму. Стефі зварила собі каву, але не пила — просто тримала горнятко в долонях, наче шукаючи тепла не тільки фізичного, а й душевного.

Того дня вона вирішила прогулятися в Гайд-Парку. Осінь обіймала дерева, але ще не остаточно — листя було наполовину зеленим, наполовину золотим. Діти годували качок, пари йшли поруч, мовчки або сміючись. Стефі йшла повільно, ніби кожен її крок дозволяв дихати глибше.

На одній із лавок вона сіла й дістала з сумки блокнот. Цього разу — не щоб писати. А щоб перечитати. Вона гортала сторінки й бачила себе — ту, якою була ще зовсім недавно. Залякану, змерзлу, закриту в панцирі самозахисту. А тепер... вона не стала повністю іншою. Але стала сміливішою. І ці слова, які вона писала вночі, раптом стали дороговказом. Не для когось. Для неї.

— Я знав, що знайду тебе тут, — раптом пролунало поруч.

Алекс стояв на доріжці, у пальті, з легким усміхом. Він виглядав так, ніби теж не спав цілу ніч.

— Як ти здогадався? — Стефі спробувала усміхнутись, але це вийшло майже серйозно.

— Просто подумав, що коли людина хоче почути себе — вона йде туди, де не треба говорити вголос.

Він сів поруч. Вони довго мовчали. Птахи кружляли в небі, вітер торкався волосся, а тиша між ними була ніжною, як оксамит.

— Я не знаю, що буде далі, — прошепотіла Стефі. — Але вперше мені хочеться дізнатись.

Алекс кивнув. Його погляд був серйозним.

— А я вперше готовий чекати. Без тиску. Без вимог. Просто бути тут. І дозволити тобі бути собою.

Стефі відчула, як щось у грудях розм’якло. Вона вперше за довгий час дозволила собі просто спертись плечем до нього. Без обіцянок. Без страху. І в цьому був початок чогось нового.