глава 36. Дихання змін

Наступні кілька днів були дивно тихими. Стефі працювала, малювала, відповідала на кілька повідомлень від агента, що передав їй Джо, але не поспішала з рішенням. Їй подобалось тримати все на паузі — не тому, що боялась, а тому, що вперше в житті відчувала, що має право вибирати, а не просто плисти за течією. Ці короткі дні осені стали для неї тимчасовим прихистком, у якому вона поверталась до себе, наче після довгої подорожі.

Вона проводила вечори в тиші, за книгами й начерками. Часом малювала обличчя, яких не знала — жіночі профілі, наповнені спокоєм, очі, що ніби бачили більше, ніж варто. Іноді — чоловічі силуети, мовчазні, але теплі. У кожній деталі була вона — трохи розгублена, трохи віднайдена.

Алекс не писав. Вона не знала, чому, але це не викликало болю. Навпаки — це мовчання давало простір, у якому вона могла осмислити, що ж він для неї. Він не зникав з її думок, але вже не був центром її всесвіту. Стефі поволі зростала, крок за кроком.

Одного ранку, коли вона прокидалася під м’яке барабаніння дощу, їй наснилось, ніби вона стоїть на краю великого мосту, а перед нею — ліс із густим туманом. І вона не боїться йти далі, хоч нічого не видно. Вона прокинулась зі спокоєм у грудях, яким не могла поділитись ні з ким, але який залишився з нею на весь день.

В один із вечорів, повертаючись додому з крамниці, вона почула знайомий голос.

— Стефі!

Алекс стояв біля її будинку. На ньому була бежева куртка, а в руках — коробка з якоюсь випічкою.

— Я… не хотів лякати тебе. Просто був поруч. І подумав, що, може, ти не проти компанії на одну булочку з корицею?

Вона усміхнулась. І не лише через булочку — а тому, що в його голосі не було тиску, тільки тепло.

— Якщо тільки з корицею — заходь.

Вони сиділи на кухні. Світло лампи було м’яким, чай — гарячим, а тиша між ними не вимагала пояснень. Стефі готувала настій із ромашки та імбиру, а Алекс мовчки дістав з коробки дві великі ароматні булочки. Вони сміялися з того, як одна з них злиплась у коробці, й жартували про те, що «це знак».

— Ти трохи зник, — сказала вона після кількох хвилин мовчання, дивлячись у чай.

— Хотів дати тобі простір. І собі теж. Не хочу бути ще однією людиною, що тисне на тебе. Я бачив, що ти… змінюєшся. І це прекрасно. Але не хотів заважати.

Вона вдивлялась у його риси — трохи втомлені, трохи стримані, але щирі.

— Знаєш, що дивно? — прошепотіла вона. — Мені теж хотілося простору. І вперше в житті я не злякалась, коли його отримала.

Він кивнув, мовчки. Його очі світилися лагідним розумінням. Вона відчула, що може довіряти — не як жінка чоловікові, а як людина людині.

— Я не знаю, що між нами, Алекс. І, можливо, ще довго не знатиму. Але я знаю, що зараз мені добре. І що я не тікаю. Ні від тебе, ні від себе.

Він не відповів. Лише простягнув руку — не для того, щоб торкнутися, а щоб дати їй вибір. І вона торкнулася його пальців своїми. Легко. Необов’язково. По-справжньому.

— Просто залишайся поруч, — сказала вона. — Не як обіцянка. Як присутність.

Він усміхнувся, тихо:

— Я тут. І не поспішаю.

Цей вечір не став поворотним моментом. Але він був справжнім. І в цій щирості — народжувалась довіра. Без гучних слів, без драм. Просто з двох людей, які вчилися бути собою.

Після того, як він пішов, вона ще довго сиділа в тиші. Вітер за вікном співав осінню колискову, а у її серці звучала легка музика — та, що з’являється, коли ти дозволяєш собі бути живим.

Пізніше вона знову відкрила блокнот, і цього разу написала лише одне речення: "Іноді любов — це просто хтось, хто не боїться твоєї тиші."

На ніч вона лишила відчинене вікно. Холодне повітря торкалося її шкіри, як дотик змін. І ці зміни вже не лякали. Навпаки — вабили. Десь там, за горизонтом, були відповіді. Але найголовніша з них народжувалась просто зараз — у її власному серці. Бо саме воно, врешті, починало звучати своїм голосом.

Наступного дня в кав’ярні панувала звична метушня. Джо з’явилася зранку з новою зачіскою — коротшею, яскравішою, мов вона готувалась до чогось нового. Вона кинула на Стефі багатозначний погляд.

— Ну? Ви ж бачилися? — прошепотіла вона, подаючи каву клієнту.

— Бачилися. Але не так, як ти собі уявляєш, — відповіла Стефі тихо.

— Гм. І як же?

— Просто говорили. І це було важливо. Мені здається, я нарешті дихаю вільніше.

Джо усміхнулась і обійняла її плечем:

— Знаєш, ти дуже змінилася. Не втратила себе — а знайшла. І це видно.

Стефі хотіла щось відповісти, але в ту мить до кав’ярні зайшов знайомий агент — той самий, про якого Джо колись згадала. Він сів за стіл біля вікна й глянув на неї, усміхаючись. У руках у нього була невелика папка.

Стефі зробила кілька кроків, зупинилася — і повільно підійшла до нього.

— Добрий день. Ви... чекали на мене?

— Не обов’язково. Але радий, що ви тут. Я перечитав той текст... і подумав, що нам варто поговорити. Без тиску. Просто — як можливість.

Стефі зітхнула. І кивнула.

Бо, можливо, дихання змін — це і є перший крок до себе справжньої.