глава 34. Випробування тишею

Наступні дні були сповнені спокійної рутини. Стефі працювала, готувала собі смачні вечері, намагалася більше читати, писати й розмовляти з Джо, але при всьому цьому щось у ній залишалося настороженим. Вона відчула, як тиша може бути не тільки цілющою, а й випробуванням.

Її серце знову почало шукати роз’яснень — не тому, що не вистачало Алекса, а тому, що вона боялася знову загубитися в почуттях. Їй подобалась нова стабільність, подобалося бути в балансі з собою. І водночас — їй бракувало тепла його погляду, звуку його голосу, тієї внутрішньої опори, якою він був для неї раніше.

Вечорами вона поверталася з роботи втомлена, іноді з мокрим волоссям після дощу, іноді в шарфі, щільно затягнутому на шиї, — осінь ставала все виразнішою. Вона любила цю пору року за її чесність, за здатність оголити не тільки дерева, а й людські душі. Але водночас — осінь вносила смуток, повертала думки до тих, з ким хотілося розділити гарячу каву в тиші.

Іноді вечорами вона виходила прогулятися набережною. Спостерігала за тим, як вечірнє місто засвічувалось тисячами теплих вогнів, як перехожі поспішали додому, загортались у пальта й шарфи. У цих прогулянках було щось терапевтичне. Вона вчилася бути в моменті — не чекати, не порівнювати, не шкодувати.

Саме в одній із таких прогулянок вона побачила на набережній знайому постать. Висока, у темному пальті, злегка схилена вперед — ніби зосереджена на власних думках. Це був Алекс.

Стефі завмерла. Серце в грудях вдарилося сильніше. Вона не мала плану. Не чекала цієї зустрічі. І водночас — щось у ній ожило, тремтливе й тепле.

Він теж її помітив. Його погляд став м’якшим. Він не підходив одразу, не нав’язувався. Просто дивився. І тільки коли вона зробила перший крок — він рушив їй назустріч.

— Ти виглядаєш... — він зупинився на півслові, підбираючи слова, — інакше. Спокійніше.

— Можливо, — вона злегка усміхнулась. — А ти? Чому ти тут?

— Бо досі хотів зустрітися з тобою. Але не поспішати. Дати простір.

Між ними була невелика пауза. Не незручна — уважна.

— Ти знаєш, — сказала вона тихо, — я все ще вчуся. Не бути залежною. Не втрачати себе. Іноді — це складніше, ніж здається.

— Я теж учусь. Бути поряд, не затуляючи собою весь світ. Бути частиною, а не всім.

Їхні погляди зустрілись. Цей момент не був поверненням у стосунки. Це був діалог двох людей, які повільно, обережно пробують знову наблизитися один до одного, не розчиняючись, не гублячи себе.

— Можемо просто пройтись? — запитав він.

Вона кивнула. Вони рушили поруч, не торкаючись, не кваплячись. Лише крок за кроком, серед осіннього вечора, коли тиша вже не була випробуванням, а стала мовчазним підтвердженням чогось справжнього.

Їхні кроки були неспішні, майже синхронні. Стефі відчувала, як у кожному русі, в кожному подиху є щось нове. Колись вони вже ходили поруч, але тоді її серце билося нестримно, сповнене сумнівів. Зараз же — була ніжність, тихе тепло, без тривоги.

— Я не очікував побачити тебе, — сказав він тихо, коли вони вже піднялися трохи вгору, де відкривався краєвид на Темзу. — Але коли побачив — зрозумів, що це правильна мить.

— Я не знаю, чи є правильні миті, Алекс, — відповіла вона. — Але іноді серце просто готове.

Вони сіли на лавку. Поруч — ще трохи простору. Вона не тікала. Він не тиснув. Обоє просто були.

— Як твої дні? — запитав він.

— Спокійні. Іноді — надто. Але я вже не боюся тиші. Я почала чути себе. І це — щось нове для мене.

— Я радий це чути. Бо ти заслуговуєш на свій простір. І на себе.

— А ти? Як ти?

— По-різному. Я думаю про тебе. Але не так, щоб знову втратити себе. Я дозволяю собі сумувати. І дозволяю тобі бути окремою. Це теж нове для мене.

Вони мовчали. Осіннє повітря ставало прохолоднішим. Її пальці ковзнули по дерев’яній спинці лавки, немов шукали точку рівноваги. Алекс нахилив голову, злегка торкнувся її плеча поглядом, але не більше.

— Хочеш какао? — запитав він несподівано. — У тій кав’ярні, куди ми ходили першого разу.

Стефі усміхнулась. Цей спогад був теплим. Вона кивнула.

— Можемо. Але без обіцянок.

— Лише какао. І присутність.

Вони піднялись. І пішли. Разом — але кожен із власною історією в серці. І саме це давало надію.

Бо справжнє наближення не в тому, щоб бути разом будь-якою ціною. А в тому — щоб поруч залишатися собою.

І цього вечора їм це навіть дуже вдалося.