глава 33. Повернення до себе

Ранок був несподівано ясним та спокійним. Сонце, прориваючись крізь фіранки, лагідно ковзало по стінах її кімнати, немов запрошувало вийти назустріч новому дню в цьому світі. Стефі прокинулася не різко — м’яко, спокійно. Уперше за довгий час її не мучили сни. Уперше — вона прокинулася без тривоги. Без нав’язливого бажання сховатись від світу.

Вона довго ще лежала, вдивляючись у стелю, згадуючи вчорашній вечір. Тиша в кімнаті не тиснула — навпаки, вона огортала теплотою. Вперше не було відчуття провини за те, що вона дозволила собі відпочити. Не потрібно було поспішати, не треба було грати ролей. Вона була просто собою — і це відчувалося новим.

На кухні було затишно. Стефі приготувала собі каву, додала трохи кориці — як робила ще в дитинстві, коли хотіла почуватися в безпеці. Вікно було відчинене, і крізь нього долинав звук міста: гудки, сміх, вулична музика десь у глибині. Вуличний світ жив своїм життям, і тепер їй не хотілося відгороджуватися від нього.

Вона сіла за стіл і розгорнула блокнот. Писати стало потребою — не втечею, як раніше. Вона не ховалася за словами, а знаходила в них себе. Сторінка за сторінкою — вона фіксувала, що з нею відбувається. Без прикрас. Без страху. Тихо й чесно. Вона записала думки про себе, про Ванессу, про Алекса, про те, як усе це змінило її.

Її думки все ще торкалися Алекса, але вже не болісно. Були моменти невпевненості, звісно. Але з’явилася точка опори — вона сама. Стефі відчувала, що нарешті починає повертатися до себе, тієї, яку так довго втрачала серед людей, чужих очікувань і власної тіні. І в цьому повільному поверненні була особлива ніжність. До себе. До минулого. До нового.

Коли пролунав дзвінок у двері, вона не здригнулась. Встала, спокійно підійшла й відчинила. На порозі стояла Джо, в руках — два круасани і пакунок апельсинового соку.

— Я вирішила, що ми не бачилися вже цілу вічність, — мовила вона весело. — І що нам терміново потрібно кава, круасани й трохи дівочих розмов.

Стефі усміхнулася. Не натягнуто — щиро. Вперше за довгий час. Вона зробила крок убік і впустила подругу до свого світу, який знову починав набирати кольору.

— Заходь. У мене якраз свіжа кава.

Вони розмістилися на підлозі біля вікна, розгорнули випічку, заповнили повітря сміхом і теплом. Джо, як завжди, говорила швидко й емоційно, розповідаючи про якісь абсурдні випадки на роботі, дивних клієнтів і нову спробу дізнатися ім’я того бариста з сусіднього кафе. Стефі слухала й відчувала, як у неї під шкірою розливається життя.

А потім, між словами, Джо раптом притихла.

— Ти як? По-справжньому.

Стефі затримала погляд у чашці, потім підвела очі.

— Складно. Але добре. І, знаєш, я відчуваю себе живою. Це вже багато.

Джо усміхнулася і тихо додала:

— Я бачу. Ти світлішаєш. І це — прекрасно.

Після розмови вони ще довго сиділи мовчки, просто насолоджуючись ранком. Стефі ловила кожну мить. Ці прості речі — аромат кави, шерех газети, плед на плечах — здавалися їй дивом. Вона знала, що страхи не зникли. Але тепер вони не керували нею.

Коли Джо пішла, Стефі залишилася сама. Але в цій самотності вже не було порожнечі. Вона була наповнена — собою, своїм голосом, новим відчуттям цінності. Вона підійшла до дзеркала й подивилася на себе довше, ніж зазвичай. Побачила не просто обличчя, а жінку, яка вчиться любити себе.

Вона перевдяглась, обрала затишний светр і темно-сині джинси. Хотілося прогулятися, без мети. Просто бути серед міста, серед людей, що спішили, кохали, жили. Стефі взяла свій блокнот, закинула сумку на плече й вийшла з дому.

На вулиці віяв легкий вітерець, небо було чистим, а місто — ніби трохи лагідніше, ніж зазвичай. Вона зайшла у маленьку книжкову крамничку, довго блукала між полицями, торкалася палітурок, вдихала запах сторінок. Усе здавалося справжнім, земним, приємним.

Потім — парк. Лавка в тіні. Дерева шелестіли, діти бігали неподалік, а вона писала. Не з примусу. Від потреби. Від натхнення. І від усвідомлення, що навіть найменші кроки — вже рух. Рух що с кожним кроком веде у перед.

А десь на самому дні її серця жила нова тиша. Спокійна, міцна. Та, що не руйнує — а тримає.

Бо тепер вона знала: дорога до себе — не пряма. Але вона існує. І вона йде нею. І більше не боїться дивитися вперед.