глава 32. Очі, що більше не брешуть

Стефі прийшла на зустріч на кілька хвилин раніше. Вуличні ліхтарі вже починали горіти, галерея в напівтемряві здавалася більш затишною, ніж зазвичай. Дощу не було, але повітря стояло вологе, з ароматом каменю й осіннього листя. Вона сіла на ту саму лавку, де колись читала книгу, і спробувала впоратись із тремтінням у руках.

Поки чекала, її погляд ковзав по темних контурах дерев, що танули у вечірній млі. У голові звучали голоси: Джо, Алекс, її власний внутрішній страх. Чому вона погодилась на цю зустріч? Що саме сподівається почути? І головне — чи готова вона щось із цим робити?

Ванесса з’явилася без запізнення. Її високі підбори майже не було чути, рухи — плавні, холодні. Волосся зібране в недбалу зачіску, мінімум косметики, чорне пальто. Вона виглядала стримано, майже втомлено.

— Привіт, — сказала вона просто.

Стефі кивнула. Ванесса не сіла одразу. Постояла кілька секунд, ніби намацуючи правильні слова, потім опустилась на край лавки.

— Я не збираюсь виправдовуватись. І не хочу, щоб ти думала, що я прийшла сюди з образою. — Ванесса зітхнула. — Мені просто потрібно сказати тобі дещо. І тоді я зникну з вашого життя.

Стефі мовчала. Її пальці стискали краї плаща, дихання було поверхневим. Вона чекала.

— Я була з Алексом шість років. І довгий час вірила, що ми — ідеальні. Але знаєш, у чому помилялась найбільше? Я хотіла володіти ним, а не бути поряд. І тому ми зруйнували все. Я — своєю пихою, він — своїм мовчанням.

Вона повернула обличчя до Стефі. Її очі були втомленими, але щирими:

— Алекс — не той, хто легко відкриває себе. Але він змінився. І... я не хочу, щоб ти боялась його так, як боялася мене. Бо я знаю: ти боїшся. І маєш на це право. Але він не я. І не ти.

Стефі здалося, що серце забило голосніше. Вона не знала, чи можна довіряти Ванессі, але в її голосі не було колишньої гостроти. Тільки — визнання.

— Чому ти справді прийшла? — нарешті спитала вона.

Ванесса мовчала довго. Потім сказала майже пошепки:

— Бо я побачила, що він дивиться на тебе так, як ніколи не дивився на мене. І це... одночасно боляче й звільняє. Я просто хотіла сказати — не втікай від нього через мене. Це не мого варте.

І з цими словами вона встала, обернулась і пішла, залишивши Стефі сидіти в осінньому напівмороку, з думками, що роїлися, як сполохані птахи. Але цього разу — в її грудях було не тільки хвилювання. Там з’явилась тиша. Інша тиша. Не від страху. Від розуміння.

Слова Ванесси не стали порятунком. Але вони були правдою. І Стефі, нарешті, могла це відчути.

Вона сиділа ще кілька хвилин, поки простір довкола не охолов остаточно. Потім повільно піднялась і пішла до зупинки, хоча мала можливість викликати таксі. Їй хотілося побути на самоті з усім тим, що залишилося після розмови.

Дорога додому була довгою. У вагоні метро люди не звертали на неї уваги. А вона — на них. Її думки роїлися, але вже без хаосу. Ванесса сказала небагато, але кожне її слово мало вагу. Особливо те, про погляд Алекса. Вона сама бачила цей погляд. І так само боялася йому довіритися.

Коли Стефі повернулася до квартири, заварила собі чай із жасмином, закуталась у плед і, не вмикаючи світла, сіла на підлогу біля вікна. За склом миготіли фари машин, а на підвіконні дзижчав дощ, який щойно почався. Усі її сумніви, біль, страх — усе ніби витікало з неї разом із цими краплями.

Вона дістала щоденник і почала писати. Але цього разу — не про страх. Вона писала про вибір. Про те, що бути поруч із кимось — це не втратити себе. Це дозволити собі бути. Писала про те, що ніхто не має права визначати, чи варта вона любові. І що навіть Ванесса, яка колись здавалася загрозою, тепер здається лише людиною, яка помилилася — і зуміла це визнати.

Наприкінці вона вивела одне речення:

"Я не знаю, як складеться далі. Але я більше не ховатимусь."

Кілька днів потому вона вирішила сама подзвонити Алексу. Не через повідомлення, не між словами, не у відповідь. Вперше — ініціатива була її.

— Привіт. Можемо зустрітись? — її голос трохи тремтів, але звучав впевненіше, ніж вона очікувала.

— Звісно. Зараз? — відповів він без вагань.

— Зараз.

Вони зустрілись у парку неподалік від центру. Серед тихих алей і ледь чутного вітру вона сказала йому те, що довго виношувала:

— Я зустрілась із нею. Ванесса сказала багато. І частину з того я, мабуть, уже знала. Але тепер я це — відчула.

Алекс не перебивав. Слухав. І дивився на неї саме так, як сказала Ванесса — з м’яким світлом у погляді.

— Я не обіцяю, що буде легко, — сказала Стефі. — Але я хочу йти далі. Не тільки з тобою. Із собою. З новою собою.

Алекс лише кивнув і обережно взяв її за руку. Вона не відсмикнулась. Тиша між ними була вже іншою — як обіцянка, а не як прірва.

Їхні кроки лунали по алеї, заглушені шарудінням листя під ногами. Стефі ішла поруч із Алексом, відчуваючи дивне заспокоєння від його присутності. Вперше за довгий час їй не треба було нічого говорити — його мовчання не тиснуло, а підтримувало. Як тиша після грози.

— У мене є ще питання, — раптом зізналася вона, глянувши на нього краєм ока.

— Завжди можеш запитати, — м’яко відповів він.

— Чи боїшся ти теж? Всього цього... — вона зробила невизначений жест, що охоплював усе: ніч, їхню ходу, відвертість, наближення.

Алекс зупинився, повернувся до неї обличчям. У темряві його очі світилися серйозністю.

— Постійно. — Він провів пальцями по своєму підборіддю. — Ти ж не схожа ні на кого. З тобою все інакше. Ти не боїшся показувати біль. І це робить тебе сильною. Але й лякає. Бо я не хочу бути ще однією людиною, яка зробить тобі боляче.

Стефі відчула, як у грудях щось обірвалося й водночас заспокоїлось. Ці слова були не ідеальними. Вони не обіцяли щастя. Але в них була правда. І цього було достатньо.

Вони рушили далі, мовчки. І лише коли дійшли до повороту, де дерева ставали густішими, а ліхтарі рідшими, Стефі зупинилася сама.

— Я не знаю, що буде далі, Алекс. Можливо, ми ще багато разів заплутаємось у собі. Але якщо ти готовий іти не поспішаючи… я — не проти.