глава 31. Листи минулого

Після розмови з Алексом Стефі не одразу повернулася додому. Вона довго блукала вулицями, дозволяючи думкам текти, як осіннє листя в потоках вітру. У голові змагалися між собою голоси сумніву й довіри, страху і надії. І жоден не вигравав повністю. Їй здавалося, що місто вперше за довгий час говорить із нею — мовчки, але відчутно. Вітри, тротуари, вогні ліхтарів — усе було насичене сенсом, якого вона не могла поки розшифрувати.

Вона зайшла до маленької книгарні, де ще з дитинства ховалася від усього світу. Повітря там завжди пахло старими сторінками, чаєм і пилом. Серед дерев’яних стелажів, між мовчазними рядами книжок, вона знайшла спокій, якого так бракувало. У глибині зали стояла стара шафа з листівками й блокнотами. Її рука потягнулася до тонкого щоденника з м’якою обкладинкою кольору кави з молоком.

Продавчиня, літня жінка з добрими очима, не запитувала нічого. Тільки посміхнулася, загортаючи покупку в тонкий пергаментний папір.

Ввечері вдома Стефі приготувала собі чай із м’ятою та медом, запалила свічку і сіла біля вікна. Її пальці довго не могли зважитися торкнутися сторінки. Але потім, коли перше слово прорвалося зсередини, вона більше не зупинялася. Вона писала, не озираючись.

Не комусь — собі. Її почерк був трохи тремтячим, але щирим:

"Мені страшно. Не через нього — через себе. Я боюся, що можу стати щасливою. Бо щастя — крихке. А я навчена берегти себе від втрат, а не від любові. Але, можливо, це і є мій перший крок: визнати страх — і не зупинитись."

Кожна нова сторінка звільняла щось усередині. Вона писала про минуле, про втрати, про страх близькості. Про те, як складно було навчитися довіряти не тому, хто рятує, а тому, хто просто поруч. Її душа, така довго закута в ланцюги самозахисту, починала звільнятися.

Рядки складались у відверту розповідь. Вона пригадала, як у дитинстві вмовляла себе не плакати, коли чергова прийомна родина повертала її до притулку. Як вночі тримала себе в руках, аби не вити від самотності. Як вчилася бути зручною, непомітною, тихою, лише б не набридати. І тепер, коли поруч був чоловік, який не вимагав досконалості, її внутрішнє дитя ще не знало, як на це реагувати.

На ранок вона прокинулась від світла — сонце проникало крізь жалюзі, і кімната здавалася світлішою, ніж зазвичай. У цій тиші вона вперше відчула, що не зобов’язана приймати рішення негайно. Що життя — не тільки про те, кого впустити, а й про те, як зберегти себе. Її тіло було розслаблене, обійняте теплою ковдрою, а у серці — не порожнеча, а мовчазна ясність.

Того ж дня Алекс надіслав нове повідомлення:

"Я не буду тиснути. Але я тут. Завжди."

Вона довго тримала телефон у руках, не натискаючи жодної кнопки. Відповіді не вимагалося — його слова не потребували реакції, тільки довіри. І вона вперше усміхнулася. Трохи втомлено, трохи сумно, але — щиро. Можливо, це і є перший проблиск любові. Не тієї, що обпалює, а тієї, що лікує.

Вона відклала телефон, знову взяла до рук блокнот і написала ще одне речення:

"Я не готова. Але я поруч. І я хочу навчитися."

Цього вечора вона запалила ще одну свічку. І в мерехтливому світлі в її очах більше не було тіні втечі — тільки бажання залишитись і стати собою, нарешті — без страху.

Пізніше вона вийшла на балкон. Лондонські вогні мерехтіли перед нею, мов сотні історій, що ще не стали її власними. У вухах звучала тиша — така, яку вона раніше боялась. Але тепер ця тиша не лякала. Вона була як м’яка ковдра — обіймала, не вимагала.

Вона простягнула руку до неба, ніби хотіла доторкнутись до зорі. Її пальці тремтіли, але серце билося рівніше. І в ту мить вона зрозуміла: найважливіша розмова ще попереду. Не з Алексом. І навіть не з минулим.

А — з собою.

І вона була готова нарешті її почати.

Після кількох днів мовчазного спокою буденність знову принесла щось несподіване.

Вранці, коли Стефі готувала собі каву перед роботою, на телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера:

«Мені варто з тобою поговорити. Це важливо. Ванесса».

Її пальці злегка здригнулися. На мить у грудях запекло. Вона прочитала повідомлення кілька разів, не відповідаючи. Потім поклала телефон на стіл, повільно вдихнула і вийшла на балкон. Холодне повітря вдарило в обличчя, протверезило.

Її не лякала сама Ванесса. Її лякало те, як легко могла зламатися крихка рівновага, яку вона тільки-но почала вибудовувати.

На роботі день тягнувся повільно. Джо знову підмітила зміну в настрої подруги й уважно глянула на неї:

— Щось сталося?

— Написала вона.

— Ванесса?

Стефі кивнула. Слова давалися важко, ніби щось зсередини знову опиралося.

— Вона хоче зустрітись. Каже, що це важливо.

— І ти підеш?

— Не знаю. Але частина мене… хоче почути.

Джо не стала наполягати. Лише м’яко торкнулася плеча Стефі:

— Я з тобою, якщо треба. І навіть якщо не треба.

Увечері вона довго сиділа на підлозі біля вікна. Пальці торкалися чашки з остиглим чаєм, а очі знову перечитували повідомлення.

Потім вона написала лише два слова:
«Де і коли?»

Телефон завібрував через кілька хвилин. Відповідь була чітка:

«Завтра. 17:00. Те саме місце, де вперше побачилися.»

Стефі згадала: невеличка галерея з кованими лавками перед входом. Вона тоді сиділа й читала книгу. Ванесса підійшла першою. Усміхнена, спокійна — зовсім не така, як потім.

Наступного дня обіцяв бути непростим. Але Стефі вже не хотіла ховатися. Вона не знала, що саме почує, але хотіла встояти, не зламатися. І, можливо, навіть — зрозуміти.