глава 30. Вогонь на відстані

Наступного дня в повітрі щось змінилося. Лондон, зазвичай сірий і відсторонений, ніби розморозився — сонце вирвалося з-за хмар, і Стефі, виходячи з під’їзду, зупинилась на кілька секунд, щоб просто відчути тепло на обличчі. Місто ніби посміхнулось. Але ця посмішка приховувала щось — як завжди.

У неї було дивне передчуття. Неначе день, що почався так спокійно, готував щось інше. Вона йшла на роботу, загорнувшись у свій улюблений довгий кардиган, що пахнув корицею та домом, хоча дому як такого в її житті ніколи не було.

Кожен крок уранішнім тротуаром лунав чіткіше, ніж зазвичай. Вітрини кав’ярень, у яких ще диміли перші горнятка, миготіли світлом і запахом чогось затишного. Але у середині Стефі не було спокою. Її думки крутилися навколо Алекса, навколо того, що залишалося не сказаним.

У ресторані панувала звична метушня: звук посуду, аромат кави, голоси відвідувачів, музика на фоні. Але коли вона ввійшла, Джо кинула на неї швидкий, насторожений погляд.

— Щось трапилось? — запитала Стефі, не знімаючи шарф.

— Алекс тут. Але він не один.

Серце Стефі в грудях дало збій.

— І з ким?.. — ледь вичавила вона.

— Із нею. З Ванессою. Вони сидять у дальньому кутку. Я бачила, як вона торкалася його руки.

У Стефі потемніло в очах на мить. Вона не знала, що відчуває — не ревність, ні. Щось складніше. Поєднання тривоги, розгубленості й гострої потреби зрозуміти.

Вона не підійшла до них. Пройшла повз, мовчки, навіть не озирнувшись. Але кожен її крок віддавався напругою в спині, наче щось ось-ось має зламатися. На кухні вона сперлася об стіл, стискаючи край дошки, поки не побіліли пальці.

Джо мовчки принесла їй склянку води.

— Не роби різких рухів. Спостерігай. Це може бути що завгодно. Тільки не поспішай із висновками.

Стефі мовчки кивнула, але її очі залишалися відстороненими. Вона намагалася втриматися, не дозволити хвилям емоцій залити її розум. Але тріщини вже з’являлися. І ці тріщини боліли.

Коли вона знову вийшла в залу, Алекс уже йшов до виходу. Один. Ванесса залишилася. Їхні погляди перетнулись. Він зупинився за кілька кроків, ніби хотів щось сказати. Але вона лише похитала головою і рушила далі. В очах її не було гніву — тільки втома.

Цього вечора вона довго не могла знайти собі місця. У кімнаті було занадто тісно для думок. На кухні — занадто тихо. На вулиці — занадто голосно. Вона ходила по квартирі, як застрягла тінь, шукаючи, де залишити свою втому.

Коли на телефон прийшло повідомлення від Алекса, вона прочитала його тричі:

"Це була зустріч не з мого бажання. Я все поясню. Можемо поговорити?"

Серце стиснулось. Вона відчула, як у грудях знову здіймається знайоме тремтіння — те, що завжди передувало розчаруванню. Вона не знала, чи готова знову слухати обіцянки. Але не відповісти — було б втечею.

Вона написала:

"Завтра. Але не тут. У парку, де ми бачили білок."

Наступного дня вони стояли навпроти один одного на старій лаві під дубом. Осіннє листя шелестіло під ногами, повітря було свіже, з ледь відчутною гіркотою вітру. Далеко грали діти, у повітрі висів запах мокрої кори та сухої трави. Вона відчувала, як кожен звук, кожен рух природи робить цю зустріч ще більш реальнішою — і невідворотною.

— Вона шантажує мене, — сказав Алекс прямо. — І я маю це визнати. Колись я зробив помилку. І вона тримає її проти мене. Але це — не має до тебе жодного стосунку.

— Якщо це впливає на тебе, то впливає і на мене, — відповіла Стефі. Її голос був спокійним, але очі видавали тривогу. — Я не можу бути у стосунках, де правда подається дозовано. Я занадто довго жила в напівтемряві.

— Я знаю. І тому зараз кажу тобі все. Якщо треба — я піду з бізнесу. Але я не хочу втратити тебе.

Стефі не відповідала. Вона лише вдивлялася в його очі. У них не було фальші. Тільки страх — та самотність.

— Я не вимагаю, щоб ти одразу повірила. Але я прошу дати мені шанс.

Вона мовчки сіла на лаву. Він — поруч. І вони сиділи так, у тиші, поки навколо кружляло листя. Це не було примирення. Але це був рух — до ясності. І цього разу — без брехні.

Стефі зітхнула. Її пальці зім’яли сухий листок, який упав на лаву. Вона сказала тихо:

— Мені треба час. Я не з тих, хто вірить одразу. Але я теж не з тих, хто тікає, коли починає боліти.

І саме в цій тиші, холодній і правдивій, між ними знову спалахнув вогонь. Тихий. Але справжній. Він не палав — він тлів. І цього разу не для того, щоб спалити — а щоб зігріти.