глава 29. Дзвінок

Ранок почався неспокійно. Ще до того, як Стефі встигла приготувати каву, телефон загорівся знайомим номером. Алекс. Її серце стиснулося. Вона завмерла, мов перед стрибком у холодну воду. Прийняла дзвінок лише з третього гудка.

— Привіт, — його голос був м’яким, але з якоюсь напругою. — Я не знаю, чи варто було телефонувати... Просто… я подумав, що тобі треба це знати.

— Що саме?

— Ванесса була в одному з моїх ресторанів. І розпитувала про тебе.

Стефі не одразу відповіла. Хвиля холоду пробігла тілом. Вона спробувала видихнути — глибоко й повільно.

— Навіщо їй це?

— Не знаю. Але її тон… він був не просто цікавим. Вона шукає щось. Можливо — слабкість.

— І ти думаєш, що я — її слабкість? — тихо запитала Стефі.

— Ні, — відповів Алекс майже одразу. — Я думаю, що вона боїться тебе більше, ніж здається. Бо ти — не така, як вона. Ти — справжня.

Стефі сіла на підлогу біля вікна. У вікні — сіре лондонське небо. В її долонях — нервовий дриж. У серці — відлуння слів, які лоскотали внутрішні шрами.

— Я не хочу втягуватись у її ігри, Алекс. У мене немає сил знову воювати за спокій.

— І ти не повинна. Але ти маєш знати. Я поряд. Я не дозволю, щоб хтось тебе знову змусив ховатися.

Вона мовчала, але ця тиша вже не була пусткою. Вона була відповіддю. І він це почув.

День тягнувся довго. На роботі все здавалося надто гучним, надто різким. Стефі почувалась оголеною, ніби весь світ дивиться просто у неї, а вона не може сховатись. Вона намагалася зберігати рівновагу, але в середині все хиталося.

У перерві вона вийшла на задній двір ресторану, туди, де стояли металеві ящики й росли дикі ромашки між плиткою. Присіла на старий ящик і витягла з кишені ту саму листівку від Алекса.

"Ти вже на порозі. Але вхід — за твоїм рішенням."

Ці слова раптом набули нового значення. Не лише про кохання. Про все. Про життя, в якому вона більше не буде жертвою обставин. Вона вже не та дівчинка, яку можна було зламати одним поглядом. І навіть якщо іноді здавалося, що сили закінчуються, вона знала — її серце вже навчилося битися в ритмі свободи.

Повернувшись усередину, вона на мить зупинилася біля дзеркала у коридорі. Власне відображення вже не здавалося чужим. Її погляд був спокійним, глибоким. Усередині ще нуртували емоції, але тепер вони не керували нею — вона керувала ними.

Увечері вона довго не могла заснути. Думки плутались, голос Ванесси, який вона пам’ятала занадто добре, звучав надто чітко. Вона згадувала, як колись дивилась на світ знизу — із зали дитбудинку, де повітря пахло сирістю й втратою.

Її очі тоді шукали хоча б одного погляду, що залишиться. І не знаходили. Та зараз, коли вона сиділа в темряві своєї маленької кухні, обгорнута пледом, з чашкою трав’яного чаю, вона знала: її життя змінилось. Вона вже не просила любові. Вона навчилася її створювати.

Близько півночі на телефон прийшло повідомлення. Лише одна фраза: "Якщо щось станеться — просто скажи. Я буду там". Від Алекса.

Вона довго дивилась на екран. А потім, не відповідаючи, знову взяла в руки щоденник і додала:

"Світло не завжди приходить гучно. Іноді воно просто не зникає, навіть коли все навколо — темрява."

Уже глибока ніч, вже навіть місто запалило свої вогні, Стефі сиділа на підвіконні з ковдрою на плечах. З вулиці долинав шум автівок, десь поруч гавкав собака, а в її голові — тиша. Напружена, тягуча. Вона відкрила стару книгу, яку колись принесла із секонд-хенду. Її обкладинка була потріпана, сторінки пахли пилом і старими словами. Але очі ковзали по рядках, не затримуючись. Думки були в іншому місці — або навіть в іншому часі.

Її телефон засвітився. Незнайомий номер. Внутрішній інстинкт казав: не брати. Але вона натиснула кнопку «прийняти», наче щось у серці шепотіло — це важливо.

— Алло?

— Ви не знаєте мене, — пролунало на тому кінці. Чоловічий голос, глухий, втомлений, із легким акцентом. — Але я колись знав вашу маму.

Ці слова пробігли її тілом, як електричний розряд. Вона не дихала.

— Що?.. Хто ви? — її голос був тихий, майже беззвучний.

— Моє ім’я — Рей. Я не дзвоню, щоб турбувати. Просто… я бачив вас біля фонтану минулої середи. Ви дуже схожі на неї. І я не міг не спробувати…

Вона мовчала. Її серце билося в горлі. Звук свого дихання вона чула так голосно, ніби вся кімната наповнилася лише цим ритмом.

— Ви знали її? — нарешті прорвалося.

— Знав. Недовго. Але достатньо, щоб пам’ятати. Вона багато розповідала про вас, поки могла. Ви були ще немовлям. І я… я завжди шкодував, що не залишився.

— Чому ви дзвоните тепер?

— Бо тепер я старший. І розумію, що мовчання — найгірший спадок. Люди не повинні зникати без сліду. А її слід — це ви. Якщо ви колись захочете поговорити… Я залишу номер. Більше не буду турбувати, обіцяю.

Зв’язок урвався. Без прощання. Без пояснень. Тільки тиша — знову. Але вже не порожня. У ній залишилось нове ім’я, новий біль, нове «можливо».

Вона сиділа нерухомо. Світ довкола сповільнився, наче повітря стало густішим. У голові роїлись запитання, але жодне не виривалось уперед. Її мати… Слово, яке для неї завжди було мов закрите вікно в кімнаті, де вона ніколи не була.

Пам’яті про неї не залишилося. Лише уривки від виховательок — про очі, схожі на її, або про ім’я, що звучало м’яко, але незнано.

І от тепер — чужий голос із минулого, який говорить: «вона вас любила».

Вона підвелась і, босоніж, вийшла на балкон. Місто спало наполовину. Жовтуваті вогні ліхтарів заливали бруківку, а небо було темним, глибоким, з єдиною зіркою — мов оком нічного спостерігача. Вітер торкався її щік, прохолодно, але лагідно.

— Мамо… — прошепотіла вона. — Якщо ти мене чуєш… Я тепер інша. Але я все ще твоя.

Її голос тремтів. Але не від страху. А від того, що цей шепіт нарешті народився — після стількох років мовчання, болю, невідомості.

Удома вона знову сіла на підлогу, спершись спиною об стіну. У руках стискала той самий пакетик чаю від місіс Еллен. Його аромат розливався довкола, як спогад про дитинство, якого ніколи не було. Якби мати жила — можливо, саме так пахло б у їхній кухні.