Глава 26. Слова, що не сказані

Після тієї короткої зустрічі в ресторані, між Стефі й Алексом знову виникла тиша. Вона не була ворожою — навпаки, мовчання було теплим, з відлунням напруги, що не вилилась у сварку, але зависла в повітрі. Мов двоє, які зупинилися на мосту між берегами — і жоден не наважився зробити крок першим.

Стефі поверталася додому пізно. Місто жило своїм ритмом — лондонські ліхтарі м’яко мерехтіли, машини ковзали вулицями, відбиваючи світло на мокрому асфальті. Вона йшла повільно, не кваплячи себе, слухаючи, як шурхотить листя під ногами, як її каблуки ледь чутно відлунюють у тиші.

Їй не хотілося додому. Вона знала, що там буде чай, теплий плед, м’яке світло — але й порожнеча, яку не можна затулити нічим. У квартирі не лунало голосу. Не було сміху, не було рук, що торкаються спини, коли вона готує вечерю.

І хоч вона звикла до самотності — тепер вона відчувалась інакше. Гостро. Безбарвно. Немов тиша мала нову вагу.

Уранці вона вирушила на ринок — не тому, що було щось конче потрібне, а щоб вийти з дому. Вузькі провулки пахли корицею, свіжою випічкою, запашним чаєм. Лотки були заповнені фруктами, старими книгами, керамікою ручної роботи. Атмосфера нагадувала їй, що світ продовжує дихати — навіть тоді, коли всередині шторм.

На одному з прилавків її погляд зупинився на старовинному браслеті — тонкому, зі срібла, з дрібними квітковими візерунками. Стефі торкнулась його пальцями, відчула приємний холод металу. Продавець, літній чоловік з добрим обличчям, всміхнувся:

— У ньому щось є, правда?

— Так... — прошепотіла вона. — Наче з іншого життя.

— Можливо, саме те, що вам потрібно.

Вона купила браслет, не вагаючись. Не тому, що він був особливим. А тому, що хотіла нагадати собі: вона може робити вибір — не тільки заради когось, а й для себе.

Наступного вечора вона отримала повідомлення. Від Джо.

«Чула, сьогодні в Alex&More буде виступ джаз-бенду. Підеш зі мною?»

Стефі довго дивилася на екран. «Alex&More» — головний ресторан Алекса. Її туди ніколи не запрошували. Але тепер — запрошувала подруга. І відмова означала б, що вона все ще боїться.

«Добре. Підемо.»

Вони зустрілися перед входом. Джо, у легкому пальті кольору хмар, усміхалась трохи винувато.

— Я не мала на меті кидати тебе у глибоку воду, але... можливо, настав час?

Стефі не відповіла. Лише кивнула.

Усередині ресторан був неймовірний. Тепле світло, темне дерево, дзеркала на стінах, приглушена музика. Вона почула, як серце гупає — не від страху, а від того, що саме тут усе починалось. І саме тут вона зараз стоїть — не офіціантка, не чужа, а гість.

Алекс побачив її майже одразу. Їхні погляди зустрілись через зал, і вона відчула, як щось стискає груди. Він не підійшов. Але не відвернувся. Його погляд був спокійний, але в ньому палало щось глибше — визнання, мовчазне запитання.

Вони не говорили цілий вечір. Вона слухала джаз, пила вино, сміялась із жартів Джо. Але щоразу, коли оберталась, відчувала його присутність. Він не наближався, і це було краще за будь-які слова. Бо зараз — вони не мали що сказати. Ще ні.

Коли вона вийшла з ресторану, ніч була прохолодна. Джо залишилась з новими знайомими, а Стефі рушила вулицею сама.

Вона зупинилася, відчуваючи, що хтось іде позаду. Обернулась — і побачила Алекса. Він стояв кілька кроків далі, не наближався.

— Ти гарно виглядала сьогодні, — тихо мовив він.

— Ти теж, — відповіла вона.

Він кивнув, але не зрушив із місця.

— Я не хочу тиснути. Просто хотів, щоб ти знала — я бачу тебе. Не тільки тоді, коли ти біля мене. А завжди.

Стефі дивилась на нього довго. Потім просто прошепотіла:

— Я вчуся не боятись.

— Я чекатиму, — відповів Алекс. — Скільки потрібно.

І в тому, що він пішов першим — була його зрілість. І в тому, що вона не покликала — була її сила.

Тієї ночі Стефі довго не спала. Вона сиділа на підвіконні, загорнута в ковдру, з чашкою теплого молока. Світло місяця малювало бліді тіні на підлозі, а вуличні вогні відбивались у її очах.

Усередині не було спокою, але вже не було й страху. Її життя змінювалося повільно, ніби листя, що опадає з дерева — тихо, але невідворотно. І вона вчилась приймати цю зміну. Не хапатися за минуле, не боятися майбутнього, а просто бути — тут і зараз.

На тумбочці блищав срібний браслет. Вона зняла його з зап’ястя, поклала поряд і подумала, що, можливо, вперше за довгий час, дозволяє собі мріяти. Не про щось грандіозне. А про просте: відчувати, бути почутою, не тікати.

Вона не знала, куди приведе її цей шлях. Але вперше — хотіла йти ним, не озираючись.

І в цьому було щось схоже на свободу.