глава 25. Шепіт за спиною

Новий тиждень почався з холодного вітру. Лондонова осінь огорнула місто дощами, шарудінням листя під ногами й запахом мокрого асфальту. Після вечора в Алекса Стефі ніби прокинулась трохи іншою — не сильнішою, не впевненішою, але спокійнішою у своїй непевності. І це вже було багато.

Вона повернулася на роботу. У роздягальні стояла мовчазна тиша. Джо кинула їй короткий погляд, усміхнулась краєчком губ, але нічого не сказала. Інші — мовчали. Слова були не потрібні: атмосфера говорила голосніше. Стефі відчула, що щось змінилося. Повітря ніби стало густішим, рухи — повільнішими. Люди перестали бути просто колегами. Вони стали глядачами. І суддями.

У залі теж було інакше. Хтось перестав відповідати на її «привіт», хтось відвертався, коли вона проходила поруч. Один з кухарів насмішкувато кинув: «О, королева знову з’явилася». Вона зробила вигляд, що не почула. Хоча всередині все стискалося. Серце билося якось інакше — як у тварини, яка завмерла у траві, спостерігаючи за хижаками.

Але цього разу вона вирішила не тікати. Вона знала: якщо знову сховається, ніхто не зрозуміє, скільки вартує їй кожен день. І ніхто не побачить, що за мовчанням — не гордість, а біль. Тому вона працювала ще ретельніше. Зала — ідеальна, столи — блискучі, посмішка — стримана, але рівна. І все ж за спиною чувся шепіт. Завжди. Немов тінь, що слідує за кожним її рухом.

— Стефі, — тихо мовила Джо під кінець зміни, — залишся трохи після роботи. Поговоримо?

Вона кивнула. І залишилась. Вони сіли на кухні, там, де вже не було метушні, лише холодне світло ламп і запах мийних засобів. На столі між ними стояла чашка з залишками кави. Пар давно розвіявся.

— Я не виправдовую їх, — почала Джо, — але ти розумієш, як це виглядає збоку? Дівчина, яка ледве зводить кінці з кінцями, і власник мережі ресторанів. Це... викликає реакцію.

— Я не просила нічого від нього, — різко відповіла Стефі. — І не намагалась цього показувати. Це — моє життя.

— Знаю. Просто тобі доведеться бути ще обережнішою. Люди бояться того, чого не розуміють. І заздрять тому, чого не мають.

Стефі зітхнула. Потім обережно торкнулася зап’ястя Джо:

— Дякую, що ти не відвернулася.

— Я бачила, як ти стараєшся. І я знаю — ти не така, якою тебе хочуть зробити. Але в цьому світі іноді важливіше не те, ким ти є, а як тебе бачать.

— Це несправедливо.

— Життя рідко буває справедливим. Але ми можемо залишатися собою — і в цьому наша перевага.

Вони ще довго сиділи мовчки. І в цій тиші було більше підтримки, ніж у багатьох словах.

Вдома вона довго лежала на дивані, слухаючи, як вітер сичить у вікнах. Кімната здавалася надто великою для однієї людини. Світло нічника утворювало на стінах тіні, які нагадували рухи: ніби хтось поруч ходить, сідає, спостерігає. Вона не боялася, але почувалася спустошеною. Як після бурі.

Її рука торкнулася телефону. І в той самий момент екран загорівся повідомленням:

«Я думаю про тебе. Якщо хочеш — просто напиши “так”. Я приїду. А.”

Вона прочитала кілька разів. І ще кілька — не тому, що не зрозуміла, а тому, що хотіла відчути. Відчути, що він справді чекає. Що вона має вибір.

Але вона не відповіла. Не тому, що не хотіла. А тому, що хотіла впоратися сама. Принаймні цього разу. Їй потрібно було відчути свою силу — навіть коли ця сила виглядає як самотність.

Вона зробила собі чай. Сіла біля вікна. Надворі світло від ліхтаря розмивалося дощем. Автомобілі проїжджали повільно. Листя прилипало до тротуарів. Місто було втомленим. І в цьому відчутті вона знаходила своє відображення.

Їй ще буде боляче. Вона це знала. Але якщо вже відчувати — то справжнє. Якщо вже йти — то своїм шляхом. І хай цей шлях буде важким — це буде її дорога. Без фальші. Без чужих уявлень про те, ким вона має бути.

У цій тиші, з темним небом над містом, вона вчилася бути собою. Не тільки коханою. Не тільки сильною. А просто — собою. І це, мабуть, найважливіше, чого вона могла навчитися зараз.

Стефі довго не могла заснути. Її тіло ще відчувало напругу дня, а розум — голоси, шепіт, тривожні погляди. Вона переверталася з боку на бік, ховаючись під ковдрою, мов від усього зовнішнього світу. Але думки не відступали. І серед усіх — одна: чи витримає вона?

Коли нарешті дрімота змилостивилася, їй наснився дивний сон: вона йшла довгим коридором, у якому дзеркала відбивали не її обличчя, а версії самої себе — дівчинку з дитбудинку, перелякану підлітку, мовчазну офіціантку. Усі вони дивилися на неї мовчки. І тільки одна — з очима теперішньої Стефі — усміхалася. Їй хотілося торкнутися цього образу, але скло було холодним, і рука ковзала по поверхні, не дістаючи до суті.

Вранці вона прокинулася втомленою, але дивно спокійною. Телефон мовчав. Жодного повідомлення від Алекса. І хоча частинка серця цього чекала, інша — з полегшенням прийняла тишу. Вона не була готова, щоб хтось знову рвав її захист.

Та день готував нові виклики.

Коли вона увійшла до ресторану, адміністраторка поглянула на неї з поблажливою усмішкою.

— Шеф сьогодні зайде. Особисто. Перевірка.

Ці слова розлетілись миттєво, як електричний імпульс. Усі почали метушитись. Але Стефі лишень кивнула і пішла перевіряти свій сектор. Їй не було чого боятись. Вона просто хотіла робити свою роботу — чесно, мовчки, як завжди.

Та коли відчинились двері офісу і вийшов Алекс — у строгому костюмі, з поглядом, у якому ховалась втома — її серце зробило один зайвий удар.

Він обійшов ресторан, киваючи, мов не помічаючи її. Його мовчання боліло сильніше за тисячі слів. А коли він підійшов ближче, ніби випадково зупинився:

— Все добре?

Її голос зрадив їй лише на мить:

— Працюю.

Він кивнув. І пішов далі. Як керівник. Не як той, хто ночами писав їй «я тут, якщо що». І це — було правильніше. Але від того не менш боляче.