глава 24. Вогні, що не гріють

Сьогодні вона не пішла на роботу. Просто не змогла. Уперше з того моменту, як прийшла у цей ресторан, як стала частиною його ритму — вона дозволила собі не бути там. Не розставляти прибори, не відповідати на вказівки, не носити маску ввічливої рівноваги. Вона була втомлена. Настільки, що навіть звична провина за "недозволену слабкість" не з’явилася.

Вона зробила собі каву. Занадто міцну, майже гірку. І не випила. Потім довго стояла перед вікном. Її квартира була маленькою, але завжди затишною. Сьогодні — ні. Сьогодні вона була схожа на коробку, де замкнули її сумніви.

Її кроки повели її в парк. Той самий, де колись сміялася, де був смак безтурботності. Але тепер у повітрі стояла сирість. Земля була важкою. Вітер — байдужим. Навколо — самотність. І вона сіла на лаву, як хтось, хто зупинився, бо далі вже не має сил.

І тоді — телефон задзвонив. Алекс.

Вона відповіла не одразу. Взяла слухавку тільки після четвертого гудка.

— Привіт, — його голос був тихий, майже втомлений. — Я знаю, ти мовчала. І, можливо, це значить, що я щось зробив не так. Але я все одно скажу: я чекаю тебе сьогодні ввечері. У мене. Не тому, що мушу. А тому, що хочу, щоб ти знала — я поруч. Навіть коли ти мовчиш.

Він не чекав відповіді. Просто поклав слухавку.

Стефі сиділа ще хвилин десять. Серце билося якось нерівно. Її не лякала зустріч. Лякав вибір — іти чи ні. Відкритися ще трохи чи сховатись. Але вона підвелася. Повільно, але рішуче. І пішла.

Квартира Алекса була затишною. Вогні, розкидані по кутах, м’яко світились, як ніби хтось спеціально приглушив яскравість, щоб не лякати душу. Запах кориці й кави був не різким, а ніжним, як обійми, яких їй завжди бракувало в дитинстві.

Він відкрив двері ще до того, як вона натисла на дзвінок.

— Заходь.

Стефі ступила на теплу підлогу. Її пальці були холодні. Він це помітив і тихо запропонував:

— Тобі зробити чаю? З м’ятою?

— Так, дякую.

Коли вона зняла пальто, вона ніби зняла з себе ще й шар тривоги. Не повністю, але достатньо, аби вдихнути вільніше. Вони сіли у вітальні. Навпроти. Знову ці дистанції, що їх встановлює її страх.

— Я знаю, що вчорашній вечір… — почала вона, але замовкла. Слова плуталися.

— Я не чекаю пояснень, — сказав він м’яко. — Я просто хотів, щоб ти знала: я не йду. Навіть коли важко.

Стефі на мить опустила очі. Потім знову підняла — у ньому не було жалю, осуду, очікувань. Лише терпіння.

— На роботі почались розмови, — сказала вона. — Про нас. Про те, що я... начебто маю привілеї. Що я не заслужила нічого з того, що маю.

Алекс стиснув губи. Він був стриманий, але очі потемніли.

— Якщо хочеш, я поговорю з адміністрацією. Втручуся.

— Ні. Я не хочу, щоб хтось думав, що я сама не справляюсь. Але я хочу, щоб ти знав — мені складно. Дуже. Бо я не просто боюсь людей. Я боюсь бути не тим, ким вони мене бачать. Я боюсь розчарувати тебе. І себе.

Він не відповів одразу. Підійшов до неї. Присів навпроти на підлогу. Взяв її руки у свої долоні.

— Ти не зобов’язана бути сильною, щоб бути поруч зі мною. Ти можеш бути вразливою. Я залишуся.

І вона повірила. Нехай на кілька секунд. Але повірила.

Пізніше вони просто сиділи мовчки. Слухали музику — спокійну, без слів. Іноді це було краще за будь-яку розмову. Коли чай закінчився, вона підійшла до книжкової полиці.

— Ти читаєш? — запитала здивовано, переглядаючи томи.

— Не так часто, як хотів би. Але є кілька речей, до яких повертаюсь. Особливо, коли самотньо.

— Я не знала, що тобі буває самотньо.

— Буває. Але тепер — трохи менше.

Вона не відповіла. Просто усміхнулась — майже непомітно. І в тій усмішці було більше довіри, ніж у тисячі слів.

Надворі все ще був туман. Але він уже не здавався таким гнітючим. Бо там, усередині цієї квартири, щось світилось. М’яко. Тепло. І, можливо, це був початок. Не любові. Але безпечного простору для неї.