глава 23. Тріщини в тиші

Від дня зустрічі з Ванессою щось змінилося. Не у ставленні Алекса — він був уважним, терплячим, іноді навіть мовчазно ніжним. Змінилося щось у самій Стефі. Наче її внутрішній світ почав хитатися на хисткому мосту між минулим і теперішнім.

Вона намагалася зберігати звичну стриманість, але кожне повідомлення від Алекса викликало цілий спектр емоцій: від бажання кинутися йому в обійми — до потреби віддалитися, заховатися, втекти. Її серце ніби роздвоїлося. Одна частина хотіла довіряти, а інша все ще чула голоси з дитинства, з гуртожитку дитячого будинку, з темних спогадів про людей, які завжди йшли.

На роботі тиша стала знову важкою. Вона ловила погляди, які раніше не помічала. Навіть Джо останніми днями мовчала більше. Одного вечора, коли ресторан майже спорожнів, Стефі наважилася:

— Щось сталося?

— Ні... просто... — Джо зітхнула. — Я боюся, що ти можеш обпектись. І тоді тебе буде боліти так, як я бачила в очах у багатьох дівчат. І я не зможу тебе захистити.

— Я не прошу тебе про захист, Джо. Я просто хочу спробувати. Або хоча б зрозуміти, чи можу.

— Просто не забудь, ким була до нього. Бо як втратиш себе — вже не важливо, чи залишиться він.

Вечір був дощовим. Алекс запропонував зустрітись не в квартирі, а в маленькому кафе за містом. Воно стояло на перехресті двох доріг, десь між полями та лісовими смугами. Там пахло деревиною, кавою й яблуками. Стефі приїхала раніше. Сиділа біля вікна і дивилась, як краплі стікають по склу, розмиваючи нічні вогні.

Алекс з’явився вчасно. Його пальто було вкрите дощем, волосся — мокре. Але в очах було світло.

— Дякую, що приїхала, — сказав він.

— Я майже не сумнівалась.

Вони сіли навпроти, довго мовчали. Потім Алекс поклав ключі на стіл.

— Я думав про нас. Про тебе. І зрозумів: я не хочу, щоб ти почувалась загнаною. Я не буду на тебе тиснути. Але я хочу бути чесним: я хочу тебе у своєму житті.

— Це лякає. Не ти. Саме те, що я можу стати для когось важливою. І якщо я не витримаю, якщо підведу — тоді знову буде темно.

— Я не вимагаю, щоб ти була ідеальною. Просто будь.

Стефі опустила погляд. Її пальці нервово стискали край серветки. Потім — вона підняла очі:

— Ти не уявляєш, як важко мені довіряти.

— Я не прошу довіри відразу. Лише — шансу.

І вона кивнула. Неначе сама собі сказала: добре. Але всередині щось тріснуло. Не боляче — але тріснуло. Це була не поразка. Це був рух. Перший, обережний, але щирий.

Коли вони вийшли з кафе, дощ вщух. Мокрий асфальт блищав під ліхтарями. Алекс взяв її за руку — не сильно, не рішуче, а так, ніби спитав мовчки: можна?

І вона не відмовила.

Дорогою назад Стефі дивилась у вікно машини. Вогні миготіли, дерева стояли чорними силуетами. І вона раптом подумала: бути щасливою — не значить не боятися. Це значить — боятися, але йти далі.

Вона була ще не готова віддатися почуттям повністю. Але в ній народжувалась довіра. Маленька, мов весняний пагін, що пробивається крізь сніг. І в цьому — була її нова сила.

Наступного ранку все знову змінилося.

На кухні ресторану було гамірно: хтось розливав каву, хтось розставляв прибори. Але коли Стефі зайшла, зала неначе на мить завмерла. Погляди — ті самі, які колись обпікали — знову вп’ялися в її спину.

— Вибач, — прошепотіла Джо, підходячи ззаду. — Вони дізналися, що ти була з Алексом у кафе. Хтось тебе бачив.

— І що? — холодно відповіла Стефі, хоча всередині все заніміло. — Я нічого поганого не зробила.

— Просто приготуйся. Хтось почав розмови з адміністрацією. Кажуть, що ти — його улюблениця. І що тебе захищають лише через це.

Стефі стискала щелепу, намагаючись не показати, як тремтять пальці. Все, що вона виборювала у собі, могло розсипатися від чиєїсь заздрості, образи чи просто жорстокої вигадки.

В обід її викликали до офісу.

За столом сиділа менеджерка зміни — жінка з коротким темним волоссям, завжди стримана і строга.

— Стефані, я повинна з тобою поговорити. Неофіційно. Але серйозно.

Стефі кивнула й сіла, хоча ноги ледь тримали.

— Я не проти тебе. І навіть не маю сумнівів у твоїй роботі. Але тут багато працівників починають обурюватись. Ти сама розумієш, це може дестабілізувати команду. Нам не потрібен конфлікт.

— Ви хочете, щоб я звільнилася? — прямо запитала вона.

— Я хочу, щоб ти подумала, чи варто залишатися в колективі, який не сприймає тебе.

— А якщо я вирішу залишитись?

Менеджерка на мить затримала погляд, потім сказала м’якше:

— Тоді будь готова, що доведеться витримувати. Поки не зміниться щось. Або хтось.

Коли Стефі вийшла з офісу, вона не заплакала. Вперше за довгий час — вона не втекла в туалет, щоб зібратися. Вона повернулася в залу і мовчки продовжила свою зміну.

А ввечері, коли йшла з роботи крізь мряку, отримала повідомлення:

"Зустрінемось завтра? У мене є щось важливе. А."

І вперше вона не відповіла одразу. Вперше — дозволила собі подумати, а не кидатись у відповідь. Вона пройшла повз зупинку, вдихнула вологе повітря Лондона і відчула — цей шлях тільки починається.