глава 21. Мовчазна весна

Стефі знову прокинулась серед ночі — від того, що серце билося занадто гучно. У кімнаті панувала пітьма, лише з вулиці тьмяно пробивалося світло ліхтаря. Вона сіла на ліжку, підгорнула ноги, вдивляючись у ніч. Щось у ній змінювалось. Не стрімко — повільно, непомітно, як весна, що крадеться в місто після довгої зими.

Вона згадала маму. Голос, який завжди був тихим. Очі — втомленими. І ту фразу, яку та повторювала щоразу, коли в дитини щось боліло: «Ти сильна, Стефі. Але навіть сильні мають право втомитися».

Вона втомилась. Не від роботи. Від напруження, від того, що весь час намагається бути правильною, відповідальною, спокійною. Що боїться зробити зайвий крок. Що не дозволяє собі помилятися. Що досі чекає, коли хтось скаже їй: «Я не піду. Я залишусь, навіть коли буде важко».

Вранці вона не одразу помітила повідомлення. Воно було коротким:

«Я сьогодні біля ресторану. Якщо захочеш — поговоримо».

Вона не відповіла. Просто одяглась і пішла на роботу, ніби це був звичайний день. Але серце билося по-іншому. І кожен його удар — як запитання: чи справді я готова відчинити двері, які ще навіть не знаю, чи хочу відчиняти?

Алекс чекав на неї біля виходу. У пальті, без парасолі, з мокрим волоссям. Він виглядав спокійно, але в очах — знову та сама глибина. Вона вийшла повільно. Їх розділяли кілька кроків. І ще — стіни нерозуміння.

— Я не знаю, як усе виправити, — тихо сказав він, коли вона зупинилась навпроти.

— Я не просила тебе виправляти, Алекс.

— Але ти відштовхуєш. Щоразу, коли я намагаюсь бути ближче.

Стефі опустила очі. Вона знала, що він має рацію. Але слова — не так просто давались.

— Мені страшно, — зізналась. — Бо щойно я почну довіряти, знову стане боляче. Бо ти можеш зникнути. Втомитися. Зрадити. Як усі інші.

Він ступив до неї ближче:

— Я — не вони. Але я не ідеальний. Я теж можу помилитися. Я теж можу зникнути, коли боюсь. Але я хочу навчитись бути з тобою. Навіть якщо це означає — чекати. І бути поруч не як герой, а як звичайна людина.

Стефі подивилась на нього. Її очі виблискували від дощу чи сліз — важко було сказати.

— А якщо я так і не зможу? — прошепотіла вона.

— Тоді я просто залишусь. Біля тебе. Доки ти не захочеш мене прогнати.

Вона вдихнула. Глибоко. І щось у грудях трохи розтануло. Не повністю. Але достатньо, щоб вона зробила перший крок.

— Ходімо. Я приготую чай. Поки ще не вигнала тебе остаточно.

І він усміхнувся. Вперше за останні дні — щиро. Так, ніби з’явилася надія. Що вони не зламаються. Що навіть серед тріщин може прорости щось справжнє.

У квартирі було затишно. Вогонь свічки на кухні кидав тремтливі відблиски на стіни, чайник шипів на плиті. Вони сиділи мовчки — не тому, що не мали що сказати, а тому, що кожен звук здавався надто гучним.

— У тебе є страхи? — раптом запитала Стефі, дивлячись у чашку.

— Щодня. Страх втратити себе, втратити те, що важливо. Страх, що я знову зроблю боляче тим, кого люблю. Але найбільший — що я не зможу вчасно зупинитись, коли треба буде піти.

Вона підняла погляд:

— Не йди. Поки я не скажу, що готова.

— Не піду, — пообіцяв він. І цього разу вона повірила.

Бо правда не в ідеальності. А в бажанні залишатися навіть тоді, коли складно.

Весна поверталась у Лондон повільно, як і все хороше у цьому місті. Повітря ще тримало в собі залишки зими, але дерева вже вкривалися бруньками, а вранці вікна ресторанів запотівали інакше — не від холоду, а від очікування.

Стефі щоранку йшла знайомим маршрутом — крізь вузькі вулички, мимо кав’ярень із дерев’яними столиками, за якими вже сиділи перші відвідувачі. Вона любила цей шлях. Він давав їй відчуття того, що життя триває, навіть коли всередині все ще хитається.

Її стосунки з Алексом... стали тихими. У них більше не було гучних слів, обіцянок, емоційних злетів. Вони були — і цього вже було багато. Вони обідали разом іноді. Писали короткі повідомлення. Торкалися руками, коли не бачив ніхто. І щоразу, коли вона бачила його погляд — не вимогливий, не вимолюючий — просто присутній, її серце ставало м’якшим.

Але тиша мала й інший бік. Її почали викликати до адміністрації. Пильніше приглядатися до її графіку. Пильніше — до її поглядів.

Одного дня, коли вона саме прибирала столик, до неї підійшла Марта — сувора менеджерка середньої ланки з вічно стиснутими губами.

— Стефі, хвилинку. Можемо поговорити?

У кабінеті пахло кавою і паперами. Марта відкрила блокнот, подивилася поверх окулярів:

— Ходять чутки. Про тебе і містера Роуза.

Стефі здригнулася. І в ту ж мить зрозуміла: це лише початок.

— Це правда?

— Ми просто знайомі, — тихо сказала вона. — Іноді спілкуємось. Як усі тут.

Марта зітхнула.

— Це не мені судити. Але ти молода. А він — не просто власник. Це... складна історія. Якщо щось трапиться — винною будеш ти. Пам’ятай це.

Ввечері вона сиділа з Алексом у його квартирі. Там завжди було затишно: книжки, старі вінілові платівки, м’яке світло ламп. Але цього разу вона не змогла розслабитися. Її руки були напруженими, а серце — схожим на крихкий келих.

— Про нас знають, — сказала вона. — Принаймні, здогадуються.

Алекс не здивувався. Лише кивнув.

— І що думаєш робити? — спитав він.

— Не знаю. Якщо чесно — я не хочу, щоб мене звільнили. Але й не хочу тікати від усього, що ми маємо.

Він нахилився до неї, його голос був низьким:

— Тоді дозволь мені діяти. Я не хочу, щоб ти боялася. Якщо потрібно — я переведу тебе в інший заклад. Або візьму в команду окремо.

— Ні, — твердо сказала вона. — Не хочу бути «особливою». Хочу залишитись простою. І щоб ми... були чесні. Без захисту зверху. Без привілеїв.

Алекс усміхнувся. Вперше за вечір:

— Добре. Але знай: я завжди на твоєму боці.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Думала про силу — не ту, що показують на сцені, а ту, що тихо тримає тебе, коли світ штовхає з усіх боків. Вона вперше зрозуміла, що бути коханою — це не значить бути слабкою. І що найбільша сила — в здатності бути собою, попри всі плітки й тиск.