глава 20. Тріщини в ідеальному

Лондон тягнувся похмурим, важким днем. Дрібний дощ стукав по вікнах, залишаючи тремтливі сліди, мов розгублені думки, що не знаходили спокою. У ресторані, де зазвичай панувала ритмічна метушня, повисла тиша, напружена, як перед бурею. Стефі стояла за барною стійкою, повільно витираючи вже й без того чистий келих. Її погляд час від часу зупинявся на дверях, ніби вона чекала на когось. І водночас — боялася цієї зустрічі.

Алекс зник на кілька днів. Без попередження. Без дзвінка. І хоч вона казала собі, що не має права злитися — вони не пара, між ними нічого офіційного — десь глибоко в грудях щось боліло.

— Що трапилось? — Емма наблизилась тихо. — Ти якась… не тут.

Стефі спробувала усміхнутися, але вийшло натягнуто:

— Нічого. Просто… трохи втомилась.

Та це була неправда. Вона прокручувала в голові останні моменти їхньої розмови, намагаючись зрозуміти, що могла сказати не так. Алекс був поруч, підтримував, слухав, давав простір. А тепер — мовчав.

Пізно ввечері, коли Стефі вже поверталась додому, телефон завібрував у кишені. Повідомлення. Всього два слова:

"Можемо поговорити?"

Серце стиснулося. Вона зупинилася просто посеред тротуару, не зважаючи на дощ. І відповіла йому:

"Приїзди."

Він не змусив себе чекати. Уже за пів години — стукіт у двері, і перед нею стояв Алекс. Втомлений. Суворий. Очі — глибокі, темні, з блиском, у якому ховалася тривога.

— Що сталося? — запитала вона, коли зачинила за ним двері.

— Мій брат. Його забрали до лікарні. Я мусив бути з ним.

Стефі здригнулася:

— Ти… не сказав мені нічого.

— Бо я сам не знав, як реагуватиму. Все було хаотично. І, чесно кажучи… я злякався. Що коли ти побачиш мій інший бік — той, де я не сильний, не впевнений, не успішний — ти підеш.

Її губи здригнулися, але вона стрималась.

— Алекс… я вже бачила твій інший бік. І залишилась.

Він кивнув, повільно підійшов до вікна. Дощ змочував скло, створюючи калейдоскоп з вогнів.

— Ти не розумієш, — заговорив знову. — Я не просто чоловік із бізнесом і шарфом. Я той, хто втратив частину родини ще задовго до того, як став кимось. Я звик тримати все в собі. Але зараз… я не впевнений, що зможу втримати ще й тебе.

Тиша зависла між ними, як ніж.

— А ти впевнений, що мені варто бути тією, кого потрібно "втримувати"? — її голос був м’яким, але в ньому звучала сила. — Може, я просто хочу бути поруч. Не для того, щоб тебе рятувати, а щоб іти поруч. Але якщо ти постійно будеш зникати, закриватись, мовчати — я не витримаю.

Алекс не відповів. І в тій тиші Стефі вперше по-справжньому зрозуміла: між ними — не казка. Це реальність, з усіма її подряпинами, незручностями й тріщинами.

Він залишився того вечора, але не торкався її. Вони сиділи на дивані, мовчки, пліч-о-пліч. Її голова — на його плечі. Його долоня — нерухома біля її руки. Жодних обіцянок. Жодних зізнань. Тільки мовчання. І лише в ньому — новий рівень довіри.

Але десь глибоко залишалося відчуття: це ще не буря. Лише затишшя перед нею.

Стефі знову прокинулась серед ночі — від того, що серце билося занадто гучно. У кімнаті панувала пітьма, лише з вулиці тьмяно пробивалося світло ліхтаря. Вона сіла на ліжку, підгорнула ноги, вдивляючись у ніч. Щось у ній змінювалось. Не стрімко — повільно, непомітно, як весна, що крадеться в місто після довгої зими.

Вона згадала маму. Голос, який завжди був тихим. Очі — втомленими. І ту фразу, яку та повторювала щоразу, коли в дитини щось боліло: «Ти сильна, Стефі. Але навіть сильні мають право втомитися».

Вона втомилась. Не від роботи. Від напруження, від того, що весь час намагається бути правильною, відповідальною, спокійною. Що боїться зробити зайвий крок. Що не дозволяє собі помилятися. Що досі чекає, коли хтось скаже їй: «Я не піду. Я залишусь, навіть коли буде важко».

Вранці вона не одразу помітила повідомлення. Воно було коротким:

«Я сьогодні біля ресторану. Якщо захочеш — поговоримо».

Вона не відповіла. Просто одяглась і пішла на роботу, ніби це був звичайний день. Але серце билося по-іншому. І кожен його удар — як запитання: чи справді я готова відчинити двері, які ще навіть не знаю, чи хочу відчиняти?

Алекс чекав на неї біля виходу. У пальті, без парасолі, з мокрим волоссям. Він виглядав спокійно, але в очах — знову та сама глибина. Вона вийшла повільно. Їх розділяли кілька кроків. І ще — стіни нерозуміння.

— Я не знаю, як усе виправити, — тихо сказав він, коли вона зупинилась навпроти.

— Я не просила тебе виправляти, Алекс.

— Але ти відштовхуєш. Щоразу, коли я намагаюсь бути ближче.

Стефі опустила очі. Вона знала, що він має рацію. Але слова — не так просто давались.

— Мені страшно, — зізналась. — Бо щойно я почну довіряти, знову стане боляче. Бо ти можеш зникнути. Втомитися. Зрадити. Як усі інші.

Він ступив до неї ближче:

— Я — не вони. Але я не ідеальний. Я теж можу помилитися. Я теж можу зникнути, коли боюсь. Але я хочу навчитись бути з тобою. Навіть якщо це означає — чекати. І бути поруч не як герой, а як звичайна людина.

Стефі подивилась на нього. Її очі виблискували від дощу чи сліз — важко було сказати.

— А якщо я так і не зможу? — прошепотіла вона.

— Тоді я просто залишусь. Біля тебе. Доки ти не захочеш мене прогнати.

Вона вдихнула. Глибоко. І щось у грудях трохи розтануло. Не повністю. Але достатньо, щоб вона зробила перший крок.

— Ходімо. Я приготую чай. Поки ще не вигнала тебе остаточно.

І він усміхнувся. Вперше за останні дні — щиро. Так, ніби з’явилася надія. Що вони не зламаються. Що навіть серед тріщин може прорости щось справжнє.

У квартирі було затишно. Вогонь свічки на кухні кидав тремтливі відблиски на стіни, чайник шипів на плиті. Вони сиділи мовчки — не тому, що не мали що сказати, а тому, що кожен звук здавався надто гучним.

— У тебе є страхи? — раптом запитала Стефі, дивлячись у чашку.