глава 19. Тіні між словами

Ранок у Лондоні починався з дощу. Краплі билися об шибки квартири Стефі, залишаючи на склі візерунки, схожі на сліди сліз. Вона сиділа біля вікна з чашкою кави в руках, загорнута в плед, намагаючись упорядкувати думки. Щось у ній нило — не тіло, а десь глибше, у тій частині, що не вміє говорити, лише відчуває.

Останнім часом усе змішалося. Алекс став частиною її життя — теплою, підтримуючою. Але разом з цим з'явилося й щось інше. Напруга. Вона не могла пояснити її словами, лише відчувала, як з кожним днем внутрішнє хвилювання ставало дедалі сильнішим. Ніби щось невидиме зависло між ними.

Вони бачились не щодня, але часто. Вечері, прогулянки, погляди, які обіцяли більше, ніж дозволяла собі уявити. І водночас — його мовчання. Алекс рідко говорив про себе. Вона знала, що він власник мережі ресторанів, знає ціни на всі види вин і вміє слухати. Але що ховається за його усмішкою? Якими були його минулі стосунки? Чому іноді його погляд ставав відстороненим, ніби він думками в іншому місці?

Цього дня вони мали зустрітися в невеличкому італійському ресторані, що відкрився на окраїні міста. Алекс сам запросив її — «просто вечеря, просто розмова», як він сказав. Але Стефі не могла позбутися відчуття, що ця розмова не буде простою.

Ресторан був тихим, із приглушеним світлом, ароматом розмарину й дерева. Алекс уже чекав, у темно-синій сорочці, трохи втомлений, але все такий же вродливий. Вона зайшла і сіла навпроти, трохи посміхнувшись:

— Привіт.

— Привіт, — відповів він, і на мить її охопила тепла хвиля. Але ця мить розтанула, коли він відвів погляд.

Меню пролежало між ними кілька хвилин, поки обидва вдавали, що його читають. Нарешті Алекс заговорив:

— Я давно хотів сказати дещо. Просто не знав, як.

— Ти зараз налякаєш мене, — тихо сказала вона.

— Я не хочу лякати. Але… — він зробив паузу. — Я не завжди був тим, ким ти мене бачиш.

Стефі стиснула пальці під столом. Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалась тріщина.

— У минулому було багато помилок. Люди, яких я підводив. Іноді навіть ті, хто мені довіряв. Я… іноді думаю, що не маю права починати щось нове, якщо не закрив старе.

— Це стосується… нас? — ледь чутно.

Алекс подивився на неї. Його погляд був повний болю і ніжності водночас.

— Ні. Але я хочу бути чесним. Я не ідеальний. У мене за плечима — складна історія. Не кримінальна, — всміхнувся він криво, — але така, що змушує мене сумніватися у собі.

Стефі ковтнула повітря. Слова, яких вона боялася, не прозвучали. Але залишилася тінь — невидима, проте щільна.

— Я не прошу багато, — продовжив він. — Лише щоб ти знала. І вирішила, чи хочеш йти поруч, навіть якщо дорога не буде ідеальною.

Після вечері вони йшли вулицею мовчки. Ліхтарі кидали м’яке світло на мокрий асфальт. Стефі не знала, що сказати. Її серце калатало, але не від страху. Від боротьби. Між тим, що вона відчувала до нього — і тим, чого боялася почати.

— Ти не мусиш відповідати зараз, — сказав Алекс, торкаючись її руки. — Я просто хотів бути з тобою чесним.

Вона кивнула. І цього вечора вони розійшлися без поцілунків. Без обіймів. Лише з мовчазною обіцянкою, що нічого ще не закінчено. Але й не почалося остаточно.

І, можливо, саме в цьому — правда.

Її пальці перебирали невидиму нитку на рукаві светра, і хоч вона мовчала, всередині все кричало. Хотілось підійти до нього, сказати: «Я не злюся. Я боюсь. Я просто… не знаю, як бути», — але слова застрягали десь у грудях.

Алекс стояв біля столу, притримуючи пальцями чашку з охололим чаєм. Його постава була спокійною, та очі — інші. У них більше не було того світла, яким він дивився на неї на святі, біля річки, під ліхтарями.

— Може, не будемо зараз нічого вирішувати? — м’яко мовив він. — Просто… будемо. Без планів. Без обіцянок. Просто ти — і я. В один час. У цьому місті.

Стефі підняла погляд. Його голос був схожий на подих теплого вітру. Не вимагав — просто лишався. І в цьому було більше турботи, ніж у сотнях промов.

— Я не знаю, як довіряти, Алекс, — прошепотіла вона. — У моєму житті ніхто не залишався. Усі йшли. Або змінювались настільки, що краще б ішли.

— Я не можу тобі пообіцяти, що буду ідеальним. Але я можу бути поруч. Кожного дня. Допоки ти не скажеш «досить».

Вони знову мовчали. Між ними — повітря, насичене минулим, страхами, але й теплом. І в цьому мовчанні народжувалась справжність. Не роман з ідеального кіно. А життя. З паузами. І диханням. І обережністю.

Врешті вона зітхнула й обережно сіла навпроти. Її долоні знову знайшли горнятко з чаєм. Уже холодним. Але вона вперше за вечір не відчувала холоду.

— Добре. Будьмо. Просто… будьмо.

Алекс кивнув. І не торкався. І не поспішав. Він просто залишався. І в цю мить — цього було досить.