глава 18. Гра тіней

Лондон повільно прокидався під звук дощу, що монотонно вистукував по підвіконнях і дахах. У місті все виглядало приглушеним, ніби саме небо вирішило трохи пригальмувати ритм, змусити людей озирнутися. Це був один із тих днів, коли навіть думки стають повільнішими, наче розчиняються у вогкій тиші. Стефі сиділа біля вікна зі склянкою чаю в руках, загорнута в плед. Її погляд блукав вулицею, але думки були далеко.

Після вечора в Алексі — затишного, але незрозумілого — у ній залишилося більше питань, ніж відповідей. Він був добрим. Завжди уважним. Але кожного разу, коли між ними зароджувалося щось більше, щось, що могло б стати емоційним проривом, він наче відступав. Стефі не розуміла, чи то вона стримувала себе, чи то він. Між ними було щось непевне — ніжне, але водночас ледь напружене.

Цього ранку її телефон завібрував. Повідомлення від Алекса:

"Сьогодні буде відкриття нового ресторану. Я маю бути там, але хочу, щоб ти прийшла. Це не запрошення — це бажання. Але я розумію, якщо ти не готова."

Вона довго тримала екран у руках, не відповідаючи. Серце билося швидше, але щось всередині зупиняло її. Її досвід навчав не поспішати. І тепер — саме той випадок.

Ресторан був вражаючим. Склоблоки, тепле світло, жива музика. Стефі стояла біля входу, дивлячись, як усі сміються, спілкуються, рухаються впевнено і легко. Вона почувалась чужою. Надто юною. Надто простою.

Алекс, у сірому костюмі, стояв біля сцени, розмовляючи з інвесторами. Його рухи були впевнені, голос — твердий. Він помітив її, і на його обличчі з’явилась усмішка. Тепла. Але не така, як раніше. Чи то їй здалося?

— Ти прийшла, — тихо сказав він, коли наблизився.

— Привіт. Гарно тут. Все… дуже серйозно.

— Ти теж виглядаєш серйозно. — Він торкнувся її руки. — Але й дуже гарно.

Стефі всміхнулась, але щось залишалося між ними — мовчазна відстань, яку важко було пояснити.

— Я помітила, що ти майже не телефонуєш, не пишеш, — промовила вона після кількох хвилин мовчання.

— Я не хотів тиснути. Я боюся зробити щось не так. Боюся злякати тебе. — Він поглянув на неї серйозно. — Ти для мене не просто одна з багатьох. І я знаю, що ти несеш у собі минуле. Я не хочу його зламати, хочу бути частиною твого теперішнього. Але я не завжди знаю, як це правильно зробити.

Ці слова торкнули її глибше, ніж вона очікувала. Вона опустила погляд.

— Може, ми обидва просто боїмося, — сказала вона тихо. — І поки що це нормально.

Після вечірки вони вийшли на вулицю. Мокрий асфальт блищав у світлі ліхтарів. Місто дихало глибоко, повно.

— Я проведу тебе додому? — запропонував він.

— Ні. Дякую, але я хочу пройтися сама. Мені потрібно… подумати. Не про тебе. Про себе.

Алекс кивнув. І не сказав нічого зайвого. Він просто торкнувся її плеча — легенько, обережно, як доторк до вітру.

І коли вона пішла вулицею, відчувала на собі його погляд. Той самий — спокійний, але глибокий.

У тиші міста, під дощем, Стефі вперше за довгий час дозволила собі не знати відповідей. Просто йти. Просто бути. І це вже було кроком.

Наступні дні ніби розчинилися у рутині, яку Стефі намагалась втримати міцно, як нитку, що могла зшити її світ назад. Вона прокидалась о тій самій годині, робила ту саму каву, ходила на ту ж саму роботу. Але щось змінилось. У її погляді оселилась задумливість, а в русі — обережність, ніби вона боялася зробити крок не туди.

Алекс теж змінився. Він не тиснув, не вимагав пояснень. У його очах жила та сама м’якість, але в ній з’явилося ще щось — мовчазне очікування, що вона сама дозволить собі говорити, коли буде готова.

Вони бачилися, але вже не так часто. Кілька коротких зустрічей — перекинуті фрази, ледь відчутні дотики. Один вечір вони просто сиділи в кав’ярні — мовчки. Їхні руки лежали поруч на столику, але не торкались. І все ж, у цій тиші було більше змісту, ніж у багатьох розмовах.

— Ти щось відчуваєш, коли мовчиш зі мною? — запитав Алекс, коли вона дивилася у вікно.

Стефі повільно повернула голову: — Так. Це дивно, але іноді мовчання — безпечніше за слова.

Він кивнув: — Я теж це відчуваю. Мовчання — це теж відповідь.

Одного вечора, коли Лондон повільно засинав у м’якому світлі ліхтарів, вона поверталася додому через парк. Осінь забарвила дерева у мідь і золото, листя шурхотіло під ногами, і в повітрі відчувалась якась притишена урочистість.

На одній із лавок вона побачила Алекса. Він сидів, схрестивши руки, у темному пальті, й дивився на порожню стежку. Її серце стислося — щось у цьому погляді було незвичне. Не тривожне, але глибоко замислене.

— Ти тут, — сказала вона, підійшовши.

Він підвів погляд, у кутиках очей з’явилась тепла усмішка: — Я часто приходжу сюди. Це моє місце тиші.

— Я можу сісти?

— Завжди.

Вона вмостилася поруч, кутаючись у свій шалик. Довгий час вони мовчали. Десь далеко пролунав дитячий сміх, у повітрі пахло каштанами й дощем.

— Я боюсь втратити себе, якщо впущу когось надто близько, — нарешті прошепотіла вона. — У дитбудинку кожна прив’язаність була як пастка. Вона або закінчувалась болем, або зрадою. А тут... ти інший. І це лякає ще більше.

Алекс не одразу відповів. Його голос був тихим: — Ти не мусиш кидатися у щось з головою. Я не прошу тебе довіряти мені безумовно. Але я тут — поки ти дозволяєш мені бути.

Стефі притулилась плечем до його руки. Не тісно, не рішуче. Просто... щоб відчути тепло.

— Можливо, я боюсь не тебе, а того, що мені справді добре поруч із тобою.

— Це не злочин — дозволити собі бути щасливою. Навіть якщо іноді це лякає.

Після тієї розмови їхні стосунки стали ще повільнішими, але щирішими. Кожна зустріч була неначе дрібна мозаїка — погляд, усмішка, обережний дотик. Іноді — одна фраза, яка залишалась у пам’яті на дні душі.

Одного разу Алекс приніс їй коробку з ароматними булочками і запискою: "Життя — це теж десерт. Просто дозволь собі його скуштувати."

Стефі тримала ту записку в кишені пальта кілька днів, перечитувала вночі. І кожного разу усміхалась.