глава 17. Тепло в погляді

Лондон повільно занурювався в осінь. Листя, мов язики вогню, падало з дерев, встеляючи тротуари золотавим килимом. У повітрі пахло мокрим камінням, каштанами і чимось невловимо тремким, як передчуття змін. Стефі повільно йшла вулицею, тримаючи руки в кишенях пальта. Її думки плутались, мов тонкі нитки, що не давали змоги зосередитися.

Після того вечора на набережній щось змінилось — не зовні, а в ній самій. Алекс не вимагав нічого, не намагався пришвидшити хід подій, але саме його терпіння стало тією незримою присутністю, яку вона відчувала постійно. І від того ставало трохи лячно, трохи тепло, трохи по-справжньому.

Цього дня вона працювала до пізнього вечора. Ресторан був повен людей — дехто святкував день народження, інші просто вечеряли після напруженого тижня. Її рухи були чіткими, майже автоматичними, але в очах було щось ніжне — думка, яка зрідка виринала і змушувала усміхатися.

Близько дев’ятої вечора, коли вона нарешті вийшла з-за барної стійки, Емма покликала її:

— Тебе знову чекають.

Стефі підійшла до входу. І — знову Алекс. У його руках — термос із кавою, а на обличчі — легка втома й така ж усмішка, як завжди.

— Я подумав, що ти сьогодні втомлена. І привіз підбадьорення, — сказав він, простягаючи їй термос.

Вона взяла його, ковтнула гарячої кави, що мала запах кориці й ванілі.

— Як ти завжди вгадуєш, що мені потрібно? — запитала вона м’яко.

— Я просто... слухаю.

Вони повільно рушили вузькою вуличкою. Місто трохи затихло, лише де-не-де чулися звуки кроків чи далекий сміх. Стефі не поспішала. Їй було затишно — не лише через пальто чи теплу каву, а через самого Алекса.

— Я боялась, що все буде інакше, — нарешті заговорила вона. — Що як тільки хтось наблизиться — я відштовхну. Це було в мені вже давно. Захист. Звичка. Але з тобою...

— Не треба закінчувати, — перебив він тихо. — Я розумію. І я не збираюсь ламати твої стіни. Хочу, щоб ти сама вирішила, коли й куди пустити мене.

Вона зупинилась, подивилась на нього. Ліхтарі підсвічували її обличчя, в очах світилась втома і щось дуже справжнє.

— Ти дійсно не поспішаєш?

— Ти мені подобаєшся саме такою, яка є. І я нікуди не поспішаю.

Стефі опустила погляд, а потім обережно, ніби вагалась, простягнула руку й торкнулась його пальців. Алекс лише злегка стиснув її долоню — не сильніше, ніж це було потрібно, щоб вона відчула, що він поруч.

Вони ще довго йшли мовчки, насолоджуючись тишею. Не було ні гучних зізнань, ні дотиків, що б порушили рівновагу. Але було щось інше — довіра, що народжується повільно, але тримається міцніше, ніж будь-яке миттєве захоплення.

Коли вони дійшли до її під’їзду, Стефі зупинилась.

— Хочеш піднятись? — запитала вона, не зовсім впевнено.

— А ти цього хочеш?

Вона зітхнула.

— Я хочу знати, що ти будеш поруч завтра. І післязавтра. Без вимог. Просто... щоб був.

— Тоді я залишусь тут. І зустріну тебе вранці. З кавою, — усміхнувся він.

Вона усміхнулась у відповідь. І вперше не відчувала потреби тікати. Бо знала — він справді просто поруч.

Стефі йшла знайомими вулицями, ховаючись від вітру у світлому пальті, яке носила майже щодня. Вечір Лондона розливався на бруківці м’яким жовтуватим світлом ліхтарів, і місто, здавалося, завмирало у затишній тиші. Повітря було прохолодним, але не колючим, і саме в цій стриманій прохолоді було щось заспокійливе.

Після того, як Алекс залишив її біля дверей квартири, не торкнувшись навіть пальців, у неї лишилося дивне відчуття. Наче вона щось недоговорила, щось лишилось між словами, невимовлене. Але водночас — було приємно знати, що він не тисне. Не пришвидшує кроків. Дозволяє їй іти в своєму темпі.

У квартирі було тихо. Вона зняла пальто, заварила собі чай із лавандою та присіла біля вікна, дивлячись на нічні вогні, що миготіли вдалині. Серце билося рівно, але в ньому було якесь тремтіння — не від страху, радше — від очікування.

Наступного ранку Стефі прийшла на роботу ще до відкриття. Зал ресторану був у півтемряві, лише денне світло пробивалося крізь фіранки. Вона взялася складати серветки, але думки знову відлетіли вчорашній вечір. Її очі сяяли, хоч вона й старалася цього не показувати.

— Доброго ранку, — почулося позаду.

Вона обернулась і побачила Алекса, що зайшов тихо, як завжди.

— Доброго, — усміхнулась вона, і та усмішка була м’якою, наче відлуння чогось теплого, що ще жило в серці.

— Я хотів би тебе щось спитати, — сказав він, підходячи ближче. — Не як власник ресторану, не як той, хто просто випадково поруч… А як чоловік, якому небайдуже.

Вона дивилась йому в очі — глибокі, мов осіннє небо перед дощем.

— Питай.

— Чи не хочеш ти поїхати зі мною на вихідні? Не далеко, просто на день-два. Чисте повітря, тиша, море… Ніякого натяку. Просто — втеча. Якщо хочеш.

Стефі мовчала кілька секунд. Вона відчула, як у грудях щось стислося — не від страху, а від важливості цього запитання.

— Мені треба подумати, — сказала чесно.

— Я не поспішаю. Ти знаєш.

Він обережно торкнувся пальцями її руки — ледь-ледь. Тільки щоб вона знала: він поруч. І знову відійшов.

Увечері, вже вдома, вона стояла біля дзеркала й розчісувала волосся. Її очі виглядали іншими. Наче десь під поверхнею народжувалась нова вона — сильніша, впевненіша, але ще дуже крихка. Вона знову згадала запрошення Алекса, його погляд, його спокійну присутність.

Їй хотілося довіритися. Але щось досі стримувало. Можливо, це був страх. Можливо, звичка жити за стінами, які вона сама колись збудувала.

Та попри все, одна думка не покидала її весь вечір: вона хоче знати його більше. Хоче бачити його не лише в ресторані чи на вулицях міста. Хоче зрозуміти, ким він є поза межами знайомого світу.

І цього разу думка не лякала.

Вона взяла до рук телефон і написала коротке повідомлення:

"Море звучить як хороша ідея."

Натиснула "надіслати". І вперше за довгий час відчула, як всередині розцвітає щось тепле. Ніби перші квіти після довгої зими.