глава 16. Дотики світла

Після тієї напруженої ночі, коли страх знову на мить проник у її життя, Стефі прокинулася під важким пледом і ще важчим спокоєм, що був поруч із Алексом. Вікно було запітнілим, за ним — м’який дощ малював свої візерунки, а повітря в кімнаті пахло кавою й книжками. Алекс сидів у кріслі біля вікна з чашкою, загорнутий у той самий плед, що вона пам’ятала з вечора.

— Привіт, — промовила вона, її голос ще не прокинувся до кінця.

Алекс повернувся до неї, усміхнувся так, ніби те, що вона прокинулася, було найкращим, що могло статися зранку.

— Як ти? — м’яко запитав він.

Вона сіла, натягуючи на себе ковдру, неначе захист.

— Все ще трохи лячно. Але вже не так, як вчора.

— Ти в безпеці. І залишишся в безпеці, — його голос був твердим, але спокійним. — Я поговорив з юристом. Ми вже готуємо звернення до поліції. Це не пройде повз.

Стефі кивнула, але в її очах ще тремтіло щось нерозказане.

— Ти не мусиш це все вирішувати за мене.

— Я знаю. Але я й не стою осторонь.

Вона на мить заплющила очі. Потім знову подивилась на нього.

— Знаєш… Інколи мені здається, що ти надто добрий, щоб бути реальним.

— А мені здається, що ти надто сильна, щоб бути такою ніжною.

Їхні погляди зустрілись. У тиші між ними було більше сенсу, ніж у десятках розмов, які вона вела раніше з будь-ким іншим. Алекс підійшов ближче, простягнув руку, але не торкнувся.

— Можна?

Вона кивнула. Його долоня накрила її пальці, і це було, як обійми для душі — тепло, м’яко, підтримуюче.

— Я зробив сніданок. Хочеш до мене на кухню, чи принести сюди?

— Хочу до кухні. Хочу трохи… нормального життя.

Вони спустилися до світлої кухні. Стефі здивовано зупинилася, побачивши, що на столі стоїть два сніданки — тости з авокадо, яєчня у формі серця й свіжовичавлений сік. Усе виглядало не просто смачно, а затишно.

— Це… несподівано мило, — усміхнулась вона.

— Я готував, як у дитинстві для мами. Вона любила, коли страви виглядають гарно. Каже, тоді й день починається гарніше.

— Мудра жінка.

Сніданок пройшов у неспішній, тихій атмосфері. Вони говорили про дрібниці: книги, які люблять; запах кориці; дитячі спогади. Але під цими словами текла інша ріка — поступового відкриття, довіри, обережної близькості.

Коли вона взяла чашку кави й вийшла на балкон, Алекс стояв за її спиною, не надто близько, але досить поруч, щоб вона відчувала його тепло.

— Що ти плануєш далі? — запитав він.

— Повернутися до життя. Повільно. Але впевнено. — Вона вдихнула свіже повітря. — Я не хочу тікати. Я вже тікала. Тепер хочу стояти. Навіть якщо іноді трястимуться коліна.

Він обережно торкнувся її плеча:

— Я завжди можу стояти поруч. Якщо захочеш.

Вона повернулась до нього:

— Але поки що… я не готова йти далі, Алекс. Я хочу знати тебе. Просто… бути поруч, без назв, без поспіху.

— Ти не мусиш нічого пояснювати. Я тут не заради очікувань.

Того дня вони не вийшли з дому. Дощ не припинявся, але він ніби обіймав усе місто ковдрою. Вони разом прибирали кухню, слухали музику, мовчки читали. І кожна мить не потребувала більше — бо була справжньою.

Коли вечоріло, Алекс запропонував:

— Можеш залишитись на ніч. Але не тому, що треба. А тому, що хочеш.

Стефі подивилась на нього довше, ніж зазвичай.

— Я залишусь. Бо хоч трохи, але почала довіряти тиші поруч із тобою.

І цього було достатньо для цього вечора. Без поцілунків. Без великих слів. Лише просте: бути поруч. І вже цього було більше, ніж вона коли-небудь мала.

Наступного дня Стефі прокинулась від сонячного світла, що ковзало кімнатою, ніби пальці художника по полотну. З вікна було видно дах сусіднього будинку, вкритий вранішньою росою, і частинку неба — тихого, пастельного. Їй не хотілося нікуди йти, не хотілося розчиняти цю тишу, бо в голові ще лунав голос Алекса, ще відлунював дотик його пальців до її руки, ще залишалося тепло, що з’являлося в ній, коли він був поруч.

У ресторані день був спокійним, навіть дивно розміреним. Вона наче пливла крізь години, вловлюючи деталі, яких раніше не помічала: усмішки клієнтів, мелодію, що лунала з колонок, аромат кориці з кухні. Алекс не з’явився — і це було правильно. Вона сама сказала «не поспішаймо», і він почув. Але навіть у своїй відсутності він був поруч: у кожній думці, у кожному пориві серця.

Увечері, повернувшись додому, Стефі взяла чашку чаю і вийшла на балкон. Вулиця внизу дихала повільно, як і вона сама. У цьому спокої був якийсь затишок. Але й тривога. Стосунки з Алексом, попри повільність, набирали глибини. Вона відчувала, як з кожним днем відкриває для себе не тільки його, а й себе — іншою, новою, більш живою.

Несподівано екран телефону засвітився. Повідомлення.

Алекс: 

"Я подумав, що тобі сподобається ця книга. Лишив її у тебе під дверима. Спи солодко."

Вона підійшла до дверей і дійсно побачила книгу. Ту, про яку колись згадувала мимохідь у розмові — роман, який читала в дитинстві. Серце стиснулося. Така увага. Така пам’ять про дрібниці.

Стефі взяла книгу до рук, притулила до грудей і повернулась до квартири. На мить зупинилась посеред кімнати й подумала: невже це справжнє? Невже хтось може так слухати, так відчувати?

Вона сіла на ліжко, відкрила першу сторінку і повільно провела пальцями по словам, ніби шукала між рядків відповіді на питання, які ще навіть не поставила.

У цю ніч вона засинала з книгою в обіймах — і з тихим, новим світлом десь усередині.