глава 15. Обійми безпечності

Ніч над Лондоном опустилася з важким диханням хмар і глухим гомоном вітру у вузьких провулках. Дощ перетворив тротуари на мерехтливі стрічки, що виблискували в світлі ліхтарів. Місто, яке вдень гомоніло святковою радістю, тепер затихало, залишаючи лише самотні кроки і поодинокі автомобілі, що ковзали вулицями, немов привиди.

Стефі стояла біля вікна, загорнувшись у плед. Її долоні охоплювали чашку чаю, проте напій давно охолов. Її погляд блукав за межами скла, але думки були не там. Вони залишались у тому танці з Алексом, у його погляді, в його словах. У тих спокійних обіймах, які говорили більше за будь-яке визнання.

Вона мала дзвонити йому. Або хоча б написати. Але в ній знову народжувався страх. Не перед ним — перед собою. Що як це знову ілюзія? Що як усе це закінчиться, щойно вона розкриє серце повністю?

З-за дверей долинув стукіт. Не гучний, але впевнений. Стефі здригнулась і подивилась на годинник — була майже опівніч.

— Хто це? — прошепотіла вона сама собі і обережно пішла до дверей.

На порозі стояв Алекс. У мокрому пальті, з трохи втомленим, але таким рідним поглядом. В одній руці — парасолька, в іншій — паперова коробка з написом «черрі пай».

— Я знав, що ти не вечеряла, — сказав він просто. — І… я скучив.

Вона зробила крок назад, запрошуючи його всередину. Він пройшов, зняв пальто, обережно поставив коробку на кухонний стіл і лише тоді подивився на неї по-справжньому.

— Тобі не обов'язково було приходити, — мовила вона тихо.

— Знаю. Але хотів. І я зрозумів, що більше не хочу нічого залишати на «завтра».

Стефі сіла на диван, а Алекс приєднався поруч. Вона дивилась на свої руки — худі пальці стискали край пледа.

— Мені страшно. — Вона не піднімала очей. — Не через тебе. Через те, що я можу втратити те, чого ще навіть не встигла по-справжньому мати.

— Ми нічого не втрачаємо, поки боремося за це. — Його голос був тихим, але впевненим. — Я знаю, ти не звикла довіряти. Але ти не одна. І більше ніколи не будеш.

Він простяг руку й торкнувся її плеча. Легко, обережно. Стефі нарешті підняла очі. І в його погляді побачила не лише спокій. Там було розуміння. Терпіння. Прийняття.

— Можеш просто бути собою, — прошепотів він. — Без масок. Без страху.

Вона опустила голову й притулилася до нього. Його руки обійняли її — тепло, м’яко. Як дім, якого в неї ніколи не було.

— А пам’ятаєш, як ми познайомились? — озвалась вона після кількох хвилин тиші. — Я була така розгублена… А ти — весь у соусі.

— Найсмачніший момент мого життя. — Він засміявся. — Я тоді подумав: «Ну й початок». Але щось у твоїх очах змусило мене залишитися. Навіть якщо зіпсували костюм.

Вона посміхнулася. Щиро. І відчула, як тягар, що лежав десь усередині грудей, поволі розчиняється.

— Дякую, що прийшов.

— Я завжди приходжу, коли ти мені потрібна.

Стефі притулилася до нього ще ближче. І цього разу — без страху. Вперше вона не будувала стіну, не ховалася в тиші. Просто була поруч із людиною, якій дозволила себе знайти.

Вони сиділи мовчки, слухаючи шум дощу. І в цій тиші було більше ніжності, ніж у сотні зізнань. Бо іноді найщиріші почуття не вимагають слів.

У Стефі ще буде багато питань, сумнівів і днів, коли минуле знову постукає в серце. Але тепер у неї був Алекс. І, що найголовніше, — тепер вона починала вірити, що має право бути щасливою.

Світ не змінюється за одну ніч. Але цієї ночі, у маленькій кімнаті зі смаком черрі пай і шумом дощу за вікном, щось змінилося назавжди.

За вікном знову йшов дощ. Лондон ніби дихав ритмом крапель, що стікали по склу, розмиваючи обриси будинків і фарбуючи день у відтінки сірих думок. Стефі сиділа на підвіконні, загорнута у плед, що ще зберігав тепло ночі. Книга в руках давно вже не читалась — очі бігали рядками, але думки залишались десь глибше, у спогадах про вчорашній вечір на набережній.

Алекс. Його голос, погляд, мовчазна присутність поруч — усе це не давало серцю заспокоїтися. Їй було добре. І водночас трохи страшно. Тому що добре — завжди крихке. Особливо для тих, хто довго не мав нічого, окрім самотності.

Коли роздався дзвінок у двері, вона навіть здригнулася. Але, підійшовши, побачила на порозі Джулію — сусідку знизу, з якою час від часу обмінювались рецептами або запрошеннями на каву. Жінка принесла коробку з печивом.

— Ти така тиха сьогодні, — сказала вона, злегка нахиливши голову. — Усе гаразд?

Стефі усміхнулась крізь напівтінь думок:

— Просто… багато думаю.

Після того як Джулія пішла, в кімнаті знову запанувала тиша. І саме в ній вона почула — тихо, обережно — як у її серці проростає бажання довіряти. Не лише Алексу. А й собі. Своєму праву на щастя.

До вечора вона не витримала — написала Алексу. Без зайвих слів. Лише:

"Можеш приїхати? Просто… бути поруч."

Він приїхав за пів години. Промоклий, з вітром у волоссі, але усміхнений. І не спитав нічого. Просто зняв пальто, сів поруч і взяв її руку.

— Як ти? — лише прошепотів.

Вона відповіла поглядом. І в ньому було все: втома, вдячність, тривога й тепло.

Вони не вмикали світло. Свічки на столику кидали м’яке тремтливе сяйво на стіни. Алекс розповідав щось про дитинство, про старий дуб у дворі бабусиного дому, де він ховався від світу. Вона слухала — не кожне слово, але кожен тон.

— Я не знаю, що буде далі, — тихо сказала Стефі, коли між ними знову оселилась тиша. — Але коли ти поруч… мені легше дихати.

— І це — вже достатньо.

Він не тиснув. Не намагався назвати те, що між ними. Але вона відчувала, як його пальці обережно заплітаються з її. Наче він боявся зламати щось, що лише починає народжуватись.

Уночі вони заснули на дивані. Не обійнявшись. Просто поруч. Її голова — на його плечі. Його подих — у ритмі її снів. І було так спокійно, що світ нарешті вгамувався.

Вранці Алекс приготував сніданок. Молочна вівсянка з медом і яблуками. Він жартував, що це «єдиний рецепт, який він не спалив», і Стефі сміялася, відчуваючи, як цей сміх очищає її від чогось старого, гіркого, чого більше не хотілось носити в собі.