глава 14. Шепіт темряви

Наступного дня після свята, в якому ще вчора все здавалося яскравим, теплим і безпечним, світ став холоднішим. Лондонський ранок розкидав сірі тіні по вікнах, небо низько нависло над дахами будинків, наче саме місто відчувало, що щось зміниться. Повітря було гірке, ніби після дощу, хоч дощу ще не було. Лиш тиша, надто тиха, надто щільна.

Стефі прокинулась пізніше, ніж зазвичай. Її тіло ще пам’ятало тепло пальта Алекса, їхні рухи на площі, шепіт вогників, танець, що змінив щось у ній. Вона довго лежала, дивлячись у стелю, й відчувала, як в її грудях знову росте щось ніжне й лякливе. Але коли вона взяла телефон, усе це миттєво зникло.

Номер без імені. Повідомлення: «Я знаю, де ти».

Стефі сиділа мов завмерла, серце билося десь у горлі. Пальці стисли телефон так, що аж заболіла кисть. Вона перечитала повідомлення знову й знову. Без помилок. Без зайвих слів. Просто факт.

Її колишній опікун. Той, хто мав її «виховувати» після інтернату. Той, чия тінь залишилась у її свідомості назавжди. Вона багато разів змінювала місце роботи, і тільки тепер, у Лондоні, почала нарешті дихати. І от — знову це.

Вона встала, руки тремтіли. Одягнула пальто, не зважаючи на пірану нічну сорочку, й пішла до ванної. Обличчя в дзеркалі було бліде, очі — темні від тривоги. Вона знала, що не зможе пройти цей день, наче нічого не сталося.

Алекс саме працював із документами в офісі. Його день мав бути звичайним — зустрічі, плани, новий заклад, що ось-ось відкривався. Але щось у ньому не давало спокою. В голові весь час з’являлось її обличчя — світле, з напівусмішкою, з ноткою тривоги, яку він бачив учора, навіть під час танцю.

Коли його телефон задзвонив, і на екрані засвітилось ім’я «Джо», він зупинив усе.

— Алекс? — її голос був схвильованим. — Ти можеш приїхати? Це терміново. Стефі… Вона в паніці. Я не знаю, що сталося, але вона бліда, мов стіна, і боїться навіть двері зачинити. Вона не говорить нічого… Просто мовчить і тремтить.

Він уже виходив з кабінету, не дослухавши. Серце гупало, ноги несли вперед. Стефі…

Коли він увійшов до її квартири, Джо зустріла його на порозі.

— Вона там. Не розмовляє. Тільки дивиться у вікно. Алекс, я ніколи її такою не бачила.

Він підійшов до кімнати, де Стефі сиділа, загорнувшись у плед, на підлозі біля батареї. Волосся сповзло на обличчя, очі були порожніми.

— Стефі, — прошепотів він, присівши поруч. — Я тут. Ти можеш сказати, що сталося?

Вона повільно повернулась до нього. У голосі — ні звуку. Лише губи, що ледве ворушились:

— Він знає, де я…

— Хто?

— Він… той, хто… Я не можу… — вона зойкнула, притискаючи руки до грудей. — Алекс, він не повинен мене знайти.

Він не розпитував далі. Він просто стис її в обіймах. Міцно, але обережно. Так, наче тримав розбиту порцелянову фігурку. Вона знову тремтіла. Він гладив її по волоссю, поки вона не заплакала. Мовчки. Без ридань. Лише сльози, що котились по щоці, втискались у його сорочку.

— Я не дозволю нікому тебе образити, — промовив Алекс. — Обіцяю.

Після кількох годин мовчання, чаю і просто присутності, Алекс підвівся.

— Ти поїдеш до мене. На деякий час. Там безпечніше.

— А як же… моя робота?

— Я домовлюсь. Я — твій роботодавець, пам’ятаєш? — усміхнувся він легенько.

Стефі хотіла щось заперечити, але сил не було. І десь глибоко вона відчувала: він має рацію. Цей світ, ця квартира — тимчасовий захист. Але зараз їй потрібно більше. Безпека. Спокій. І хоч частинка впевненості, що нічого не станеться.

Вона зібрала речі — мінімум. Джо обійняла її на прощання:

— Якщо щось — я поруч. Завжди.

Коли Алекс вивів її з під’їзду, Лондон здавався іншим. Більше ніяких вогників. Тільки ніч, густа, як страх. Але поряд була рука, що не відпускала. І вона зробила крок уперед.

Його дім був великим, світлим. Вікна до підлоги, запах деревини, пледи, лампи з теплим світлом. Але найголовніше — тут було тихо. Без повідомлень. Без минулого.

Алекс поселив її в гостьовій спальні. Показав кухню, ванну, залишив теплий светр:

— Просто одягни його. І дозволь собі — хоч трохи спокою.

Коли він зачинив двері, Стефі притулилася до стіни. І, вперше за довгий час, дозволила собі розслабити плечі. Тут — хоч на мить — було безпечно.

І саме ця ніч стала тією, що назавжди змінила їх обох. Не через поцілунки, не через зізнання. А через довіру. Через шепіт темряви, в якому Алекс залишився поруч..