Глава 13. У тіні його світу

Ранок був тихим, але лондонське небо вже збирався з думками про дощ. Крізь напівзапнуті штори до кімнати Стефі пробивалося м’яке світло, яке здавалося чужим у її невеликій орендованій квартирі. Вона сиділа на підвіконні, загорнувшись у плед, із чашкою ще гарячої кави, й дивилась на вулицю. Її думки були заплутані, мов дроти під старою обшивкою.

Учорашній вечір з Алексом лишив у ній дивне відчуття — як подих весни серед зими. Він не торкався її більше, ніж дозволяла вона сама, не тиснув, не порушував меж. Але саме його обережність, його погляди, тиша між словами — все це заповзало під шкіру й лишало слід. Стефі не звикла до таких людей. Не звикла довіряти. І тим більше — не звикла розкривати себе.

Вона повільно зробила ковток кави, гіркуватої, з ноткою кориці. «Чому саме він?» — спитала вона себе подумки. Чому її тягне до нього, як до тепла в холодну ніч? Чому вона хоче дізнатися про нього більше, чути його голос, бачити, як він сміється? Вона знала, що це небезпечно. Він був із іншого світу. Чоловік у світлій сорочці й з поглядом, який бачив більше, ніж показував. А вона? Вона — дівчина з дитбудинку, із досвідом виживання, але не життя.

У двері постукали. Вона здригнулася, поставила чашку й повільно підійшла. За дверима стояла Емма — її колега, з усмішкою й пакетом круасанів.

— Я подумала, що сьогодні не твоя зміна, — сказала вона й, не чекаючи дозволу, зайшла до кімнати. — Але, здається, твоя кава не зіпсувалась за ніч. Вже прогрес.

Стефі всміхнулася. Емма була одна з небагатьох, хто не ставив зайвих запитань.

— Я… думала. Про все.

— Про нього?

Стефі мовчки кивнула.

— І?

— Він хороший. Занадто хороший.

— А ти боїшся, що не заслуговуєш на це, так?

— Я не знаю, чого заслуговую.

Емма притиснула її до себе.

— Ти заслуговуєш на все. Просто прийми це. Навіть якщо страшно.

Після сніданку вони довго сиділи мовчки. Потім Емма пішла, а Стефі залишилась одна — зі своїми думками й невидимим бажанням бути сміливішою.

Тим часом Алекс стояв перед вікном свого офісу. Хмарочос, скло, простора кімната — все це було вражаючим для чужих. Але він дивився не на місто. Він думав про Стефі.

Його погляд зупинився на фотографії батька, що стояла на столі. Той колись мріяв про родину, ресторанний дім, де сміх і тепло будуть сильнішими за все. Алекс створив імперію. Але тепла — бракувало. Його життя було керованим, обчислюваним, контрольованим. Поки не з’явилась вона.

Уперше за довгий час йому захотілося вийти за межі знайомого сценарію. Захотілося зателефонувати не через справу. Захотілося просто приїхати — і бути. Але він боявся налякати її, зламати крихку нитку довіри, що тільки-но почала сплітатися між ними.

Він узяв телефон, переглянув кілька повідомлень і нарешті набрав номер.

— Привіт, — почувся її голос, тихий, ще трохи заспаний.

— Привіт. Я подумав… якщо ти не проти — може, сьогодні ми просто прогуляємось. Без планів. Без зайвого. Просто місто й ми.

Пауза. І потім її «добре» — коротке, але щире.

Вони зустрілись біля мосту. Алекс стояв у пальті, у руках — маленький пакуночок із теплими горішками в карамелі.

— Це щоб ти не замерзла. — Він простягнув їй, і вона взяла, не приховуючи усмішки.

Їхня прогулянка була неспішною. Місто змінювалося навколо них: у вітринах миготіли відображення, перехожі поспішали у свої справи, а вони — ні. Вони мовчали, потім говорили, сміялися й знову мовчали. І це мовчання було не тягарем, а спокоєм.

— Раніше я ненавиділа неділю, — сказала Стефі. — Вона завжди була порожньою. Без обіцянок.

— А тепер?

— Тепер… вона інша. Не знаю, чому.

Алекс поглянув на неї довго й м’яко.

— Можливо, неділя просто чекала тебе.

Вони зупинились біля набережної. Вітер розвівав її волосся, вона дивилась на воду й на ліхтарі, що світили м’яким, теплим світлом. Він стояв поруч, не торкаючись — але її серце калатало так, ніби він обіймав її цілим світом.

— Алекс?

— Ммм?

— Я не знаю, як це буде. Але… я хочу, щоб ти був поруч. Поки я не втечу. Якщо не втечу.

Він усміхнувся.

— Я не тримаю. Просто йду поруч. Якщо захочеш — триматиму за руку. Якщо ні — теж залишусь.

Її погляд зустрів його. Вперше — без тіней. І цього разу вона сама торкнулась його пальців. Ледь. Несміливо. Але щиро.

І в цій простій миті народжувалося щось нове. Щось, чого не було в жодній схемі, жодному плані. Щось справжнє.