Глава 10. Між поглядами і шепотом

Ранок прийшов тихо, майже непомітно. М’яке світло пробивалося крізь щілини між фіранками, мов боялося потривожити спокій, який нарешті оселився в її кімнаті. Стефі прокинулась раніше, ніж зазвичай, не від будильника, не від звуків вулиці, а від якогось легкого тремтіння всередині, яке не давало більше спати.

Вона довго лежала, втупившись у стелю, згадуючи кожну мить минулого вечора. Розмови. Його погляд. Обережність у кожному слові й відвертість, що проривалася попри неї. Алекс. Він був поруч, був справжній. Не той, хто стоїть на обкладинках журналів, не власник мережі ресторанів. А той, що варив чай і торкався її руки так, наче боявся порушити щось крихке.

Стефі встала. Підійшла до вікна, обперлась плечем об раму й вдивилася в сірий лондонський ранок. Дощ іще не почався, але небо було наповнене обіцянкою дощу. Вологе, важке, наче вдихало в себе напругу, яка повисла в повітрі. Її пальці ковзнули по тонкій тканині фіранки, і вона тихо прошепотіла:

— Я все ще тут…

Стефі боялася, що це все — сон. Що вона знову прокинеться в іншій реальності. Що Алекс просто зникне. Що він передумає. Що хтось прийде й скаже їй: «Вибач, але це було помилкою». Але він не зник.

Робочий день почався як завжди. Знайомий запах кави, свіжої випічки, звуки каси, посуду, машинка, що шумно збивала молоко. Зовнішній світ залишився незмінним. Але усе всередині неї — вже не було таким, як раніше.

З першої хвилини вона відчула: щось змінилось. В очах колег з’явився погляд — не прямий, але важкий. Натяки. Перешіптування. Хтось зупинявся на півслові, коли вона підходила. Хтось удавано посміхався. А хтось — просто мовчки оглядав її з голови до п’ят.

— Ти вчора знову з ним була? — Джей, бармен, сьогодні був особливо настирний. — Бо він після твого виходу ще довго сидів. Майже годину.

— І?

— Просто цікаво, — усміхнувся. — Виходить, ти йому подобаєшся.

— А тобі яке до того діло?

Слова були гострі, як лезо. Але Стефі не могла інакше. Вона не хотіла пояснювати. Не хотіла виправдовуватись. Усе, що траплялося між нею й Алексом, не належало цьому світу. Не належало чужим вустам і чужим очам.

Вона зробила свою роботу ідеально — подавала, прибирала, усміхалась клієнтам. Але всередині… кипіло. Її трясло від напруги. Вона знала: такі стосунки — це виклик. Різниця у віці, соціальний статус, історія з дитячим будинком. Вона була для них незручною правдою — чужою у їхньому правильному, вигладженому світі.

Увечері, коли вона вже майже закінчила зміну, Алекс з’явився.

Він не робив нічого особливого. Просто сів за той самий кутовий столик біля вікна. Але весь зал відчув — це він. Погляди знову ожили. Стефі відчула, як спина зводиться від напруги. Вона не хотіла йти до нього, але і не могла залишити його самого.

Підійшла, наче випадково.

— Ви щось замовлятимете? — голос її був рівним.

Алекс усміхнувся. Тепло. Без натяку на знайомство.

— Можна чай. Той самий, що ти п’єш.

Її пальці здригнулись. Але вона кивнула й пішла до бару. Весь зал слідкував. Навіть ті, хто вдавав, що не бачить.

Коли чай був готовий, вона принесла його, поставила на стіл, і Алекс подивився на неї так, ніби в залі не було нікого, окрім них.

— Як ти?

— Тримаюсь.

— Ти знаєш, що я все бачу. Всі ці погляди.

— Я не соромлюсь того, що між нами, — тихо відповіла вона. — Але я… не знаю, чи зможу довго так.

Алекс нахилився ближче. Його очі блищали.

— Якщо тобі буде складно — я знайду вихід. Я не залишу тебе.

Після роботи він чекав на неї біля службового входу. У руках тримав парасольку, хоча дощ не лив — лише мжичка танцювала в повітрі.

— Можна я просто пройдуся з тобою? — запитав він.

— Просто?

— Просто.

Вона кивнула. Вони йшли мовчки, повільно, вдихаючи свіже вологе повітря. Ліхтарі відбивались у калюжах, вулиці Лондона були тихі, і тільки її серце билося так, наче от-от мало вистрибнути з грудей.

— Алекс…

— Мм?

— А якщо все піде не так? Якщо це була помилка?

Він зупинився. Подивився на неї довго. Потім взяв її долоню в свою — легко, впевнено.

— Я теж боюсь. Але коли дивлюсь на тебе — не думаю про страх. Думаю тільки про одне: я нарешті зустрів ту, що не грає, не бреше, не прикидається. Ти — реальна. І саме тому я вже не хочу іншого.

Її очі наповнилися сльозами. Від ніжності. Від того, що вперше за довгий час хтось не хотів її змінити — тільки тримати за руку.

Цієї ночі вона довго лежала в ліжку, слухаючи, як краплі стукають по даху. Вона не знала, що буде далі. Але точно знала одне: вона більше не одна. І хай навіть світ буде проти — серце вперше вибрало не страх, а любов.