глава 9. Той, хто бачить більше

День був звичайним. Люди поспішали, вулиці дзижчали шумом транспорту, а небо ховалося під тонким шаром хмар. Але для Стефі світ змінився. Дрібниці раптом стали важливими. Вона вперше ловила себе на тому, що дивиться на власне відображення у дзеркалі довше, ніж слід було. Її погляд зупинився на очах, у яких відбивалося щось нове — щось тепле, небезпечне і водночас прекрасне. Ім’я, що мовчки пульсувало в її думках, було одне: Алекс.

Вона не знала, чого чекати. Лише розуміла, що він не та людина, яка пише без причини.

«Я сьогодні в офісі поруч із рестораном. Хочеш прогулятися після зміни?»

Відповіла коротко: «Так». І потім ще тривалий час сиділа, тримаючи телефон у руці, ніби ця відповідь змінить щось більше, ніж її вечір.

Він чекав на неї — як завжди, точний, стриманий, але в погляді жевріла теплота, яку вона вже вміла розпізнавати. Темне пальто, сорочка, що трохи визирала з-під ворота, легка неохайність у волоссі. І ця його звичка — дивитися не просто в очі, а в саму душу, так глибоко, що ставало важко дихати.

— Ти виглядаєш… тепло, — сказав він. — Наче вечір, на який я чекав.

Стефі засміялася, схиливши голову.

— Я не впевнена, що це комплімент.

— Це більше, ніж комплімент. Це правда.

Вони рушили вулицею. Дощ щойно скінчився, і повітря пахло свіжістю, камінням і весною. На деревах, що рідко траплялися серед цегляного Лондона, вже розквітали тендітні бруньки. Люди поспішали мимо, але для них — час уповільнився. Все ніби зникло, крім їхньої розмови, поглядів, кроків.

Алекс вів її вузькими провулками, знайомив із містом, яке знав і любив.

— Це місце, — він зупинився перед книжковою крамничкою з вітринами, обліпленими листівками, — одне з моїх улюблених. Тут пахне старим папером, трохи пилом і тишею. Як дитинство.

Стефі мовчки всотувала. Вона не була схожа на нього. Вона не вміла бачити світ так тонко, крізь призму смислів. Але поруч із ним вона ніби вчилася.

У кав’ярні, де грали джазові пластинки й пахло ванільним мигдалем, вони пили гарячий шоколад із сіллю. Стефі не говорила багато — і не потрібно було. Алекс був одним із тих, хто вмів мовчати так, щоб у цьому було більше ніжності, ніж у тисячі слів.

— Я хочу показати тобі ще дещо, — сказав він, коли ніч упала на місто золотими ліхтарями. — Якщо не поспішаєш.

— Я ніде не поспішаю, — відповіла вона щиро.

Його будинок здавався частиною іншого світу: зітканого зі смаку, спокою, книги в кожній кімнаті, м’яких пледів, приглушеного світла. Але найбільше — із тиші, що не була порожньою.

— Хочу, щоб ти почувалася тут безпечно. — Він провів її на кухню, запаливши свічки. — Не як гостя. Як…

Він замовк. Слова застрягли, і Стефі це помітила.

— Як хтось, кого ти чекав? — допитливо спитала вона.

Алекс підняв погляд.

— Саме так.

Вони сіли на м’який диван із чашками чаю, у якому плавали пелюстки жасмину. Стефі обіймала теплу чашку руками — наче це була єдина опора у світі, що несподівано похитнувся.

— Я не звик… — озвався Алекс. — До цього. До тиші, що лікує. До… тебе.

Вона повернула до нього голову. М’яке світло лампи падало на його обличчя, підкреслюючи втомлену мужність, лінії часу, які вона вважала красивими. Його очі були не темні — глибокі. І вони дивились на неї так, ніби він бачив те, чого не бачила вона сама.

— Можна я тебе запитаю? — тихо промовила вона. — Чому я?

— Бо ти не граєш. Ти справжня. І ти дивишся на мене так, ніби я не зруйнований.

Її серце стиснулося. Вона знала це відчуття — бути кимось із шрамами. І знати, що хтось бачить тебе повністю, не відвертаючись.

Він торкнувся її руки. Спочатку легко. Але в цьому дотику було стільки визнання, що вона відчула — все, що було досі в її житті, не могло підготувати її до цієї хвилини.

— Я не знаю, що це між нами. Але я знаю, що хочу бути поруч.

— Я боюсь, Алекс, — прошепотіла вона. — Уперше в житті я боюсь не болю, а щастя. Бо коли воно справжнє, його втрата — теж справжня.

Він мовчки притягнув її до себе, поклавши її голову собі на плече.

— Я не дам тобі загубитися. Навіть якщо сам гублюсь.

Вона сиділа в його обіймах, слухаючи ритм його серця, і вперше з дитинства почувалася захищено. Не тому, що поруч був чоловік. А тому, що він бачив її — і приймав.

Коли він нахилився, щоб поцілувати її, все навколо зникло. Вечір, місто, розмови, страхи. Був лише дотик губ, повільний, обережний, майже шепіт. Поцілунок, у якому було більше віри, ніж у всьому, що вона чула раніше.

Вона не опиралась.

Бо цього разу — не хотіла.