глава 8. Особлива вечеря

«Є вечори, які не починаються з «люблю» і не закінчуються поцілунком, але після них світ уже не такий, як був до них.»

Це запрошення на вечерю не мало нічого нав’язливого. Алекс сказав про це легко, між справами, без тіні тиску: «Я хотів би подякувати тобі. За вчора, за все. Приходь, якщо маєш вільний вечір». Він не уточнив, чому саме зараз. Не вказав на місце голосом, що вимагає. Але в очах тоді світилась якась тиха впевненість, що вона прийде. І вона прийшла.

Коли чорне авто зупинилось біля одного з елегантних будинків на тихій вулиці Челсі, Стефі відчула, як у животі закружляли метелики. Не від страху — від невідомості. Вона не була в таких місцях, не переступала таких порогів. Але все в цьому вечорі тягнуло її: тиха мелодія його голосу, трохи знижений тембр, ніби він завжди говорить лиш для неї. Спокій, у якому крилося щось більше.

Будинок був високий і світлий, з класичними вікнами й темними шторами, які, втім, були відкриті. Світло теплими відтінками розливалось із вікон, немов запрошення. Алекс відчинив двері особисто. На ньому не було піджаку, лише біла сорочка з закоченими рукавами, і він виглядав майже домашньо — майже, бо навіть у простому був елегантним до кінчиків пальців.

— Проходь. — Його голос був м’який, без поспіху. — Я радий, що ти прийшла.

— Я теж… рада. — Вона намагалася не видавати хвилювання, але кожен крок лунав усередині неї гучніше серцебиття.

Усередині було затишно. М’які світильники, аромати сандалу й мускусу, що ледь вловлювались, тепле світло, яке не засліплювало. Інтер’єр — стриманий, але вишуканий. Дорогі речі, які не кричали про себе. Меблі у глибоких коричневих і бежевих тонах. І головне — тиша, яка не лякала, а ніби обіймала.

На журнальному столику лежала книга. Відкрита. Закладка — суха квітка. Аромат кави змішувався з нотками кориці. Все дихало спокоєм, яким хочеться наповнювати груди. Стефі ковтала поглядом кожну дрібницю — немов боялась, що це сон.

— Ти живеш дуже… — Вона зупинилась, шукаючи слово. — Тепло.

— Для тих, хто заслуговує на тепло, двері завжди відкриті.

У кухні, об’єднаній із вітальнею, вже все було готово. На столі — свічки. Скатертина з тонкого полотна, старовинні келихи, фарфор кольору слонової кістки. І запах: смажене м’ясо, ароматні трави, карамелізовані овочі.

— Я не хотів нічого штучного. Лише те, що люблю сам.

— Це ідеально, — прошепотіла вона, ніби боялась порушити магію.

Алекс подбав про кожну деталь. Навіть музика — ледь чутний саксофон — здавалася частиною їхнього вечора. Вони сідали один навпроти одного, і між ними була лише довга доріжка з мереживного світла свічок.

— Я бачу тебе щодня, — сказав він, коли вони торкнулись келихами, — але саме сьогодні вперше маю час тебе справді побачити.

— Що ти бачиш? — Її голос зраджував її. У ньому тремтіла цікавість, але й страх.

— Дівчину, яка пройшла більше, ніж говорить. Яка не розпещена життям, але не втратила вміння вірити. Хтось назве це наївністю. Я — красою.

Стефі не могла відповісти. Вона лише подивилась на нього довше, ніж слід було. І цей погляд щось змінив. Стало тепліше. Ближче. Глибше.

Вечеря тривала. Смаки змішувались із емоціями. Їхні пальці випадково зустрічались на столі. Вони не поспішали. Усе мало смак — розмова, тиша, навіть подих. Коли в келихах залишилось лише відлуння вина, Алекс підвівся, відчинив вікно, і у кімнату ввірвався легкий подих нічного Лондона.

— Прогуляємось?

Вони вийшли на терасу. Теплі ліхтарі освітлювали вузьку доріжку в саду. Навколо — нічна тиша, запах квітів, шелест листя. Стефі йшла поруч, і щоразу, коли її плече торкалося його, всередині щось здригалось.

— У мене давно не було такого вечора, — сказала вона, обережно ступаючи по кам’яних плитах. — Тихого. Без очікувань. Без напруги.

— А в мене давно не було когось, з ким хотілося б мовчати. — Його голос був низьким, трохи хриплим.

Він зупинився, глянув на неї. Місячне світло лягало на її обличчя, як вуаль. Вона була юною, але в її погляді жила мудрість, що виникає лише з болю. І саме це вражало його найбільше.

— Я не знаю, що ми робимо, — тихо сказала вона. — Але в тобі є щось таке… чого я не хочу втратити.

— І я не хочу, щоб ти зникла. Навіть якщо ми все ще мовчимо про головне.

Він торкнувся її щоки — обережно, як торкаються фарби на полотні. І цей дотик був довшим за слова.

Пізніше, коли вона вже стояла в дверях, одягнена в легке пальто, він нахилився і прошепотів:

— Дякую за те, що прийшла. І за те, що є.

Вона кивнула. Її очі блищали. Не від сліз — від усвідомлення, що щось почалось. Небезпечне. Але справжнє.

І коли двері зачинились за нею, Алекс ще довго стояв у коридорі. Мовчки. І вперше за довгий час — з надією.