глава 6. Панорама можливостей

«У великих містах не так просто дихати — але якщо знайдеш своє місце, повітря почне належати тобі.»

Вулиця Бейкер-стріт жила власним ритмом — розміреним, діловим, упевненим. Навіть повітря тут було іншим: пахло кавою, дощем на бруківці й легким ароматом дорогого парфуму, що залишався в повітрі після проходу елегантної леді. Стефі стояла перед новим рестораном, і її долоні тремтіли.

Новеньке чорне пальто охайно спадало по фігурі, волосся було зібране у м’який пучок, а в очах — зосередженість, злегка прикрита хвилюванням. Вона витерла долоні об підкладку пальта й ще раз поглянула на скляні двері.

— Просто зроби крок, — прошепотіла сама собі. Ніби від цього, серце встане на місце.

Всередині ресторану все ще пахло новизною: щойно відполіровані столи, шкіряні крісла кольору капучино, ніжне світло люстр, що спадало звисока золотими лініями. Атмосфера була досконала — спокійна, елегантна, тиха.

Але персонал — це була інша історія.

— Вона? — прошепотіла брюнетка в строгому костюмі, спостерігаючи за нею краєм ока.

— Так. Офіціантка з Челсі. Кажуть, вона близька до Алекса… дуже близька.

— Близькість не дає досвіду. Подивимось, як довго вона витримає.

Стефі чула. Всі ці шепоти не були тихими. Але замість того, щоб згоріти від сорому, вона зібрала силу, якої навчилася з дитинства. Виживати — не означає боятись. Це означає бути витривалою.

— Доброго ранку, — голос Алекса лунав так, ніби в ній щось миттєво вирівнювалось. Він наблизився, тримаючи в руці теку з планами залу. — Ти виглядаєш як людина, що вже пів дня працює.

— Це, мабуть, через страх, — зітхнула вона. — Він не дає спати.

— Страх — це добре. Він тримає нас у тонусі. Але ти не маєш боятись ні людей, ні простору. Ти не випадково тут, Стефі. Ти сильніша, ніж здаєшся.

Вона вловила у його погляді не просто підтримку — захоплення. Таке непоказне, тихе, але справжнє.

Протягом дня вона бігала між зонами, контролюючи останні штрихи: серветки, розміщення квітів, вчасне постачання. Вона працювала так, наче робила це роками. Підказувала навіть досвідченим офіціантам, перевіряла розсадку гостей, домовлялась із флористами.

— Вона не проста, — буркнув один із адміністраторів. — Думаєш, лише красива мордочка?

— Вона має харизму. І волю, — відповів інший.

Навіть шеф-кухар, суворий і мовчазний, кивнув їй схвально, коли вона запропонувала логістично правильніше розмістити десертний бар.

А десь ближче до обіду, в коридорі офісного блоку, до неї підійшла Хелен.

Висока, впевнена, елегантна — вона зупинилась прямо перед Стефі, перехрестивши руки на грудях.

— Ти швидко влаштувалась. Вперше бачу, щоб хтось стрибнув так високо без досвіду.

— Я просто… працюю, — спокійно відповіла Стефі.

— Так, але ти не забувай, що це світ дорослих іграшок. І не всіх приймають серйозно, особливо коли вони… — вона зробила паузу, — надто молоді.

Стефі не відповіла. Не тому, що не мала що сказати. А тому, що обрала мовчання як знак сили.

О п’ятій, коли всі вже повертались додому, Алекс знову з’явився поруч.

— Ходімо. Я маю тобі щось показати.

Вони вийшли на дах — нова зона для приватних вечерь. Вечір був м’який, із легким вітерцем, а Лондон під ними мерехтів ліхтарями, як розсипане золото.

— Це моє улюблене місце, — сказав він, ставши поруч. — Тут можна дихати, бачити все згори. І розуміти, що навіть у місті, де всі поспішають, є місце для зупинки.

Стефі мовчала. Але в її серці щось змінювалось. Глибоко. Безповоротно.

— Знаєш, — прошепотіла вона раптом, — іноді здається, що я живу не своїм життям. Що всі ці речі — не для мене. Що хтось переплутав реальність, і я випадково опинилась тут.

— А я думаю, що ти нарешті там, де мала бути, — відповів Алекс. — І якщо світ сплутав усе — я з радістю залишу його в цій помилці.

Він усміхнувся. Ледь-ледь. Але її очі затремтіли.

Цієї ночі, повертаючись додому, Стефі не могла заснути. В голові неслося безліч слів, поглядів, тіней. Але головне — вона більше не відчувала себе самотньою. Вона відчувала… себе.

    «І, можливо, найнебезпечніші спокуси — ті, що приходять не через тіло, а через довіру. Через захоплення. Через те, що хтось бачить тебе по-справжньому.»