глава 5. Кабінет із видом на місто

   «Довіра — це не коли тебе просять щось зробити. Це коли тобі дозволяють бути ближче, ніж іншим.»

Ранок у головному офісі мережі ресторанів «Ellison’s» почався, як завжди, — буденно, чітко, спокійно, у ритмі стукоту каблуків та шелесту паперів. Повітря пахло свіжозмеленими зернами й нотами чогось шкіряного — то, мабуть, нова сумка Хелен. Вона вже встигла пройтись повз кожного, мов власниця галереї серед картин, критично розглядаючи кольори, пропорції, форми, та всіх людей на в круги.

Стефі сьогодні мовчала більше, ніж завжди. Усередині було якесь дивне передчуття. Вона не могла пояснити його, та з самого моменту, як переступила поріг, її серце билося швидше, ніби ось-ось і випригне.

Раптом на її екрані з’явилося нове повідомлення з внутрішньої системи:

 Від: Алекс Еллісон
 Тема: Зайдіть, будь ласка
 Час: 09:13

Стефані, зайдіть до мене, коли матимете змогу. Алекс.

Повідомлення було лаконічним, але для неї — мов удар блискавки. Внутрішній голос кричав щось схоже на «спокійно», та пальці самі здригнулись на клавіатурі. Хелен, що сиділа навпроти, лише на мить звела погляд з екрана — та цього погляду вистачило, аби в повітрі запахло оцтом.

Кабінет Алекса був останнім у коридорі — із великим панорамним вікном, крізь яке було видно половину Лондона. Місто мерехтіло вранці, трохи розмите крізь серпанок вологи. Він стояв біля вікна, тримаючи в руках чашку кави, спокійний і зосереджений, в сорочці кольору персикової глини, без краватки. Сонце торкалось його щоки, підсвічуючи чітку лінію вилиці.

— Проходь, — озвався, навіть не обертаючись. — І не бійся. Це не допит, тай і я не кусючий.

Вона ковтнула повітря й зайшла, стискаючи руки в тоненькі кулачки.

— Я не боялася, — збрехала м’яко.

— Справді? — тепер він усміхнувся й повернувся до неї. Його усмішка була така, що на якусь мить здавалося, що все навколо стало легшим. — Добре. Це навіть приємно.

— Ти, мабуть, здивована, чому я тебе покликав, — почав він, сідаючи за стіл. — Але мені потрібна допомога. Особлива.

Стефі сіла навпроти, не приховуючи подиву.

— У нашій новій філії на Бейкер-стріт — знаєш, той ресторан, що з великими панорамними вікнами — буде відкриття за три дні. І я хотів би, щоб ти була там.

— Як офіціантка? — мимоволі вирвалося в неї.

Алекс нахилив голову.

— Ні. Як моя особиста помічниця на відкритті. Людина, яка триматиме документацію, прийматиме постачання, координуватиме декор. Словом, права рука.

Тиша. Гул у вухах.

Стефі дивилася на нього й не могла знайти голос.

— Але... Чому я?

— Бо ти вмієш слухати. Вмієш спостерігати. І не намагаєшся привернути до себе увагу. Це — сила. А не слабкість.

Він зробив паузу й поглянув їй просто в очі.

— І ще, Стефі... Я довіряю тобі.

Ці слова вдарили в саме серце.

Поки вона йшла назад до свого столу, повз проходили колеги. Хтось дивився з цікавістю. Хтось злегка кривив губи. А Хелен... Вона лише втупилася в Стефі своїм проникливим, холодним поглядом.

— І що, цікаво, ти там робила? — озвалась вона, ледь зволожуючи губи прозорим блиском. — Я б теж хотіла так швидко отримати підвищення.

— Це не підвищення, — відповіла Стефі рівно. — Просто нове завдання.

— Звісно, — хмикнула Хелен. — Але ми ж розуміємо, як усе працює.

— А як саме? — вперше в голосі Стефі з’явилася крихітна, майже нечутна лезо-кромка. — Бо мені здається, ви не знаєте мене достатньо, щоб судити.

На мить уся кімната завмерла. А тоді Хелен просто знову повернулась до свого монітора, мов нічого не сталося. Але очі в неї вже не світилися зневагою — вони палали. І саме це дало Стефі зрозуміти: вона зробила крок уперед. Маленький, але важливий.

Того вечора Стефі сиділа вдома, загорнувшись у старенький але неймовірно теплий плед і пила чай із ромашки. Її думки не давали спокою. Щось змінювалося. Невідворотно, як весна після довгої зими.

Вона боялася знову довіряти. Боялася, що це — гра. Що все це — лише чергова пастка. Але водночас серце... воно билося не від страху, а від надії.

Вперше за довгий час вона відчула: її не просто помітили. Її побачили.

Алекс бачив її не як офіціантку. Не як стажерку. Не як ту, що випадково перекинула тарілку.

Він бачив її як людину. І саме тому це було страшно. І небезпечно. І — незворотно.

       «Він простягнув їй довіру. І, сам того не відаючи, відкрив перші двері до свого власного серця.»