глава 2. Ім’я, що залишає слід

Після незручного інциденту Стефі дізнається, хто такий Алекс. Вона чекає догани, можливо звільнення. Але все йде не так, як вона очікувала. Її викликає менеджер, а потім вона дізнається, що "той чоловік" — власник мережі ресторанів. І він хоче бачити її особисто. Після такого, світ більше не буде стабільним.

Стефі сиділа на лавці біля службового входу, стискаючи в долонях піднос, мов той міг уберегти її від землетрусу, який щойно пройшов через її життя. Поки кухарі жартували за спиною, поки офіціанти повертались до обіду, вона просто… сиділа. Ніби більше не мала куди йти.

У голові знову й знову повторювався один момент — його очі. Не гнів, не зверхність — а здивування. Спокійне, тихе здивування, ніби він побачив щось, чого не очікував. Що саме? Її? Її помилку? Її?

Вона так і не змогла цього зрозуміти.

— Стефі? — її смикнули за плече. Це була Сара, одна з офіціанток. — Менеджер тебе шукає. Сказав, щоб ішла нагору.

— Нагору? — вона проковтнула слину. — Чому?

— Я звідки знаю. Але виглядаєш ти… не дуже. Тримайся, гаразд?

Вона кивнула. Піднялася. Вирівняла фартух. Зібрала волосся у хвіст і зробила крок туди, де серце гупало гучніше за підбори об підлогу.

Дорога до офісу здалася вічністю. Сходи були мов крижана ріка, руки мерзли, хоч на вулиці не було холоду. Вона йшла повільно, намагаючись виглядати спокійною, та всередині все стискалося: легені, шлунок, навіть голос.

Двері відчинились самі. Менеджер кивнув їй на кабінет.

— Увійди.

І вона ввійшла.

Просторий, витриманий в мінімалістичному стилі кабінет пах дорогими книгами, новим деревом і кавою з домішкою кориці. І сам він — Алекс Бреннер — стояв біля вікна, спиною до неї. У світлі вечірнього сонця його постать здавалася ще більш загостреною, точною, мужньою. І чомусь… чужою.

Він повернувся повільно. Його погляд торкнувся її так, ніби вона була книгою, яку він тільки почав читати — й одразу знайшов щось цікаве.

— Заходь, — промовив спокійно, не відводячи очей.

Стефі зробила кілька кроків. Вона стояла біля дверей, як школярка перед викликом до директора. Проте в цій ситуації страх змішувався з чимось іще. З внутрішнім трепетом, з незрозумілим хвилюванням, якого вона ще не вміла назвати.

— Я… я дуже перепрошую за інцидент… я не мала… — вона почала швидко, стискаючи пальці за спиною.

— Ти нервуєш, — перервав він м’яко. — Сядь.

Її очі округлились. Вона чекала крику. Догани. Холодного, ділового тону. Але замість цього — тиша. Пауза. Уважність.

— Я не звикла… сидіти в кабінеті з власником ресторану, якого тільки що облила соусом, — зізналась вона, сівши обережно на край стільця.

Алекс ледь усміхнувся. Усмішка ця була стриманою, майже невидимою, але справжньою.

— Добре сказано. Але я не ображаюсь. Більше того — мене вразила твоя реакція.

— Моя паніка?

— Ні. Твоя щирість. І очі. Вони… не звідси.

— Як це?

— Занадто живі для цієї зали. Для цього міста. Занадто справжні.

Вона мовчала, не знаючи, що відповісти. Її плечі злегка опустились — не від полегшення, а від того, що вона відчула: її бачать. Не як частину персоналу, не як обслуговуючий механізм, а — як людину. Живу, дихаючу, важливу.

— Ви сказали, що хочете поговорити, — згадала вона.

— Так. Хочу, щоб ти змінила посаду. Хочу, щоб ти стала особистою асистенткою одного з керівників моєї групи. Поки що — на випробувальний термін.

Стефі широко розплющила очі.

— Але я… я ж офіціантка. Без освіти. Без досвіду.

— Але не без мозку. І не без присутності духу. Я бачив, як ти працюєш. Ти не криклива, не улеслива, але ти справжня. Такі люди рідко трапляються. А я ціную рідкість.

Вона ковтнула повітря. Її думки бігли, мов дика ріка. Вона не могла збагнути: це пастка? Пожарт? Чи… шанс?

— Ви мене перевіряєте? — запитала вона тихо.

Алекс не одразу відповів. Підійшов ближче. Зупинився на відстані кількох кроків. Його аромат — щось між деревом, свіжістю та глибоким димом — ледь торкнувся її.

— Можливо. А можливо, просто цікавлюсь, чому така дівчина, як ти, досі ховається за підносами.

— Бо це єдине, що я знала.

— А тепер — навчишся іншого.

Коли вона вийшла з офісу, повітря було наче іншим. Світ звучав інакше. Сходи вже не лякали. Вулиці вже не здавались чужими. І навіть ресторан — з його шумом, запахами, столиками — був вже не тим самим.

Її життя щойно тріснуло. Але вперше — в правильному місці.

      «Її ім’я було нічим. Але він запам’ятав його. А вона — його погляд. І з цього почалася вся їхня історія.»