глава 1. Дівчина з чужого світу

Лондон був сірим. Але не мертвим.

Це місто дихало своїм ритмом — неквапливим, багатоголосим, часом байдужим, а часом ніжним, ніби само не знало, ким хоче бути. Ранкове повітря тут мало особливу вагу — легку вологість, ніби змову неба з землею, і запах сирої цегли, вуличної кави, осінніх каштанів, які липли до підошви черевиків.

Стефі завжди любила дивитися на Лондон згори. І хоча її четвертий поверх був лише краплею в морі міської архітектури, з вікна видно було сусідній дах, антикварний годинник на фасаді будинку навпроти та верхівку вежі, яка іноді тонула в тумані. Це було її власне кіно — спокійне, неквапливе, з саундтреком дощу й вітру.

У руках — тепла чашка зеленого чаю з медом, найдешевшого, але вона любила саме його. На колінах — тонкий плед кольору кави з молоком. На підлозі — затертий килим, який вона знайшла на барахолці й тягла на собі кілька кварталів, сміючись сама з себе.

Її кімната була маленькою, та вона зробила її схожою на дім: дерев’яні рамки з вирізками з журналів, старі книги з благодійної крамнички, штучні ліхтарики, які вечорами світилися над ліжком. І квітка на підвіконні — тендітна герань у горщику, яку вона назвала Луна. Бо Луна завжди була — навіть коли було темно.

Їй було дев’ятнадцять. Вона вийшла з дитячого будинку трохи більше року тому — без валізи, без родини, лише з рваним портфелем у руках і іменем, яке нічого не значило. Але вона вижила. Навчилась. Не просила. Не чекала. Просто жила.

Працювати доводилось багато — то прибиральницею, то продавчинею, але коли вона влаштувалась у ресторан «Le Vrai», усе змінилось. Це був інший світ: блискучі столи, вишукані вина, клієнти в костюмах, жінки з ароматами дорогих парфумів і офіціанти в білому, які майже не дихали. Вона боялася спершу, боялася все зіпсувати, знову відчути себе "зайвою". Але витримала.

Робота в ресторані давала не лише зарплату, а й щось важливіше — відчуття належності. Вона вставала о сьомій, мила обличчя прохолодною водою, одягала свою чорну сорочку, пригладжувала хвилясте волосся й вирушала туди, де кожного дня вчилась бути частиною світу, до якого ніколи не належала.

У ресторані вже пахло хлібом. Свіжоспеченим, трохи горіховим, з нотками розмарину. Вона заходила на кухню тихо — щоб не злякати пекаря, який завжди співав щось французьке, коли думав, що його ніхто не чує. Кухарі метушились, чищені овочі скидались у миски, сковорідки клацали на плитах.

Стефі відчула, як серце б’ється трохи швидше. Це завжди так — перед відкриттям зали. Вона перевірила блокнот, списки замовлень, нове меню. Натягла фартух. Привіталась із Сандро — баристою, який щоранку малював їй сердечко в каві, поки ніхто не бачив. Йому було під п’ятдесят, і він називав її "дитиною світла".

— Добрий ранок, сонечко, — всміхнувся він. — Сьогодні ти якась ніжна.

— А буваю я якась інша? — пожартувала вона, беручи піднос.

— Буваєш втомлена. А сьогодні — наче на щастя натрапиш.

День розпочався спокійно. Перші клієнти, посмішки, замовлення. Вона ковзала між столами, ніби знала кожен рух наперед. Її голос був м’яким, її пальці — швидкими, її усмішка — стриманою, але справжньою. Вона вміла робити так, щоб її помічали лише тоді, коли це було потрібно.

А тоді — сталося.

Вона несла дві тарілки: пасту з томатним соусом і лазанью. Хтось із кухарів гукнув її, вона обернулась лише на секунду. Невеликий дотик плечем об край столу — і…

Усе сталося так швидко. Гаряча паста — в повітрі. Її серце — зупинилось. Рух — ніби в уповільненій зйомці. І далі — м’який удар. Її пальці розтиснулись. Її подих завмер.

Перед нею стояв чоловік. Високий. Стриманий. У світлій сорочці, яка тепер була зіпсована червоними бризками. Він мовчав. Дивився прямо на неї. Його очі були карі, майже чорні. А її — широко розплющені від страху.

— О Боже… — прошепотіла Стефі, відступаючи на крок. — Пробачте… я… я зараз усе…

Він не рухався. Не злився. Не кричав. Лише дивився на неї так, ніби бачив крізь її фартух, сорочку, шкіру — прямо в її душу.

— Ви не поранились? — спитав він нарешті.

Його голос був низьким, глибоким, приголомшливим. У ньому не було злості — лише… цікавість?

Стефі кліпнула.

— Ні… я просто… — вона намагалася дихати, шукала серветку, слова, пояснення.

— Добре, — він кивнув і посміхнувся ледве помітно. — А от моя сорочка… навряд чи її врятують.

Це був момент. Один-єдиний.

І вона не знала ще, що саме ця мить стане початком усіх її спокус.