7.1

Я простояла так ще кілька хвилин, дивлячись на власні руки, наче вони могли пояснити, що щойно сталося. Вода вже давно не текла, а пальці все одно тремтіли, ніби холод просочився глибше, під шкіру. Я витерла їх рушником, надто старанно, аж до почервоніння, і тільки тоді змусила себе зробити ковток кави. Вона була гірка й майже холодна, але це навіть добре — бодай щось відволікало від того, як у грудях повільно, методично осідала паніка.

За стіною рипнули двері.

Я напружилася вся, готова до нового удару, та за мить почула Людин позіх і її сонний голос:

— Ка-а-атю… ти вже не спиш?

Я різко вдихнула, збираючи себе докупи, і відповіла якомога рівніше:

— Ні. Каву п’ю.

Вона з’явилася на кухні за хвилину — розпатлана, у старій футболці, з тією безтурботною, трохи дитячою усмішкою, яку я знала з першого курсу. Усмішкою людини, яка не боїться ранку.

— Ти так рано… — протягнула вона, обіймаючи мене однією рукою за плечі й тягнучись до чайника. — Не спалося?

— Щось типу того, — знизала я плечима, роблячи вигляд, що мене більше цікавить стіл, ніж її обличчя.

Вона не допитувалася. Люда ніколи не тиснула, якщо не відчувала в цьому нагальної потреби. Залила собі каву, скривилася від запаху й засміялася:

— Мені треба багато-багато цукру. І молоко.

Вона метушилася кухнею, наспівуючи щось собі під ніс, і цей звичайний, майже домашній звук раптом став для мене рятівним. Світ повертався на місце, ніби нічого страшного не сталося.

А тоді з коридору долинули кроки.

Я не оберталася. Навіть не кліпнула. Просто стояла, тримаючись за край стільниці так, ніби вона могла втримати мене саму.

— Доброго ранку, — спокійно мовив Андрій.

Його голос був іншим. Рівним. Майже теплим.

— О, ти вже встав! — Люда сяйнула й одразу потягнулася до нього. — Я думала, ти ще спиш.

— Не зміг, — він поцілував її в маківку, так буденно, що в мене перехопило подих. — Хотів прогулятися, поки не спекотно.

Я змусила себе обернутися.

Він стояв, спершися плечем об одвірок, з легкою посмішкою, уважний і зібраний. Жодного сліду хижака. Жодного натяку на погрозу. Лише ідеальний хлопець, який приїхав до дівчини в село.

Наші погляди зустрілися лише на мить.

Цього вистачило.

Він ледь помітно підняв брову — жест, який Люда ніколи б не зчитала, — і я зрозуміла: гра почалася.

— Катю, ти якась бліда, — занепокоєно сказала Люда. — Точно все нормально?

— Просто не виспалася, — відповіла я і, на диво, це була правда.

Андрій усміхнувся ширше.

— То йди відпочивай, — мовив він і глянув на Люду. — Я збираюся влаштувати нам побачення на природі.

Нам.

Я опустила погляд у свою чашку й раптом дуже чітко усвідомила: він збирається витіснити мене з життя подруги.

І я нічого не можу з цим удіяти.