6.1

— За щасливий вікенд у Щасливому! — виголосивши тост, стукнулася Люда металевим горнятком із какао об моє.

Я з посмішкою кивнула, не повідомляючи подругу про розкішні молочні вуса в неї над верхньою губою. Будь-яка історія, яку вона розповідала, змушуючи їх ворушитися, ставала ще смішнішою. 

Сьорбнувши гарячого напою, підперла голову кулаком і позіхнула.

Декілька годин у селі промайнули непомітно та доволі насичено. Даремно я боялася, що занудьгуємо. Не встигли посперечатися, хто в якій кімнаті спатиме, та розібрати сумки, як прибігла сусідка баба Настя. Вгледіла через паркан, як ми приїхали, та бігом надоїла нам свіжого молочка, а до нього ще й домашніх пиріжків із картоплею принесла. Доки розпитувала, як там життя у місті, ми з Людкою половину стовкли й не помітили. 

Після такого обіду не гріх було й декілька разів озеро переплисти, бо подруга почала бурчати про профіцит калорій, жири та вуглеводи.

Дорогою зайшли в місцевий магазин за водою, де продавчиня тітка Світлана не відпустила нас, доки не розпитала про всіх знайомих їй моїх родичів, та ще й Людкин родовід перевірила, про всяк випадок, хоч і бачила її втретє в житті. 

Так розговорилися, що встигли набрати цілий пакет всяких солодощів і смаколиків. 

Отямилися вже надворі, тож із радістю розділили все це добро з компанією дітлахів. Прямо там, під магазином перепробували цукерки, підозріле желе в пакетиках, сухарики, хрустики і хімозні жуйки. Діти були щасливі, і навіть склали нам компанію в поході до озера. А там уже відпочивали місцеві дівчата студентки і….

Коротше, на самоті ми залишилися лише пізно ввечері, і задушевно розмовляти ні в мене, ні в Люди вже бажання не було, язик від утоми ледь виконував свої прямі обов’язки, яких вистачило лиш для того, аби домовитися про вечерю. Ще залишилися пиріжки, подруга відкопала на поличках какао, і отак скромно, але смачно ми відмітили перший із семи днів нашого заслання.

— Класний був день, — позіхнула Люда. — Мені тут уже дуже подобається. Дякую, що взяла мене з собою.

Ми перезирнулися, і я розчулено всміхнулася.

— Без тебе тут було б не класно, — відповіла. 

І подруга, подумавши, кивнула. 

— Так і є, — погодилася та, зробивши останній ковток із горнятка, зі стогоном піднялася. — Ну, що, подивимося фільм чи спати?

***

Звісно ж, спати ми не пішли. За традицією спільних ночівель, звили собі гніздо на ліжко, зібравши там усі подушки та пледи з дому, притулилися одна до другої та увімкнули жахастик. Кращого завершення дня годі й вигадати.

Хто ж знав, що…

Герої, покалічені, закривавлені та брудні повільно брели до свого щасливого фіналу, вибравшись із лігвища маніяка, коли раптом той несподівано воскрес, вискочивши перед ними. І саме в цю мить ми аж підскочили, коли тут, в реальності, хтось загупав у двері. Людка ледь не кинула ноутбук, різко сівши. Я, заплутавшись у ковдрах, з’їхала до краю ліжка та з криком беркицьнулася на підлогу. 

Ми перелякано глянули одна на одну.

— Хто це може бути? — пошепки запитала подруга, дивлячись на дисплей смарт годинника. — Майже перша ночі.

Я лиш плечима здвигнула. Це ж село. Може, алкоголік дядько Стьопа будинком помилився, чи комусь раптово щось позичити треба. 

Зіп’явшись на ноги та потираючи забитий копчик, рушила перевіряти. Хоча хотілося заповзти під ковдру та, як у дитинстві, вдати, що нікого немає вдома. 

Мабуть, так і слід було вчинити, хоча я не впевнена, що допомогло б.

Бо, ввімкнувши світло надворі та виглянувши з-за шторки у вікно поряд із вхідними дверима, я побачила… Гординського.

Той, наче тільки й чекав, коли я усвідомлю, що відбувається, бо різко повернув голову та, зустрівшись зі мною поглядом, подарував коронну криву посмішку. Що не віщувала нічого доброго… особисто мені.

— Андрій! — завищала за моєю спиною радісно Людка і, перш ніж я відкрила рота, відчинила навстіж двері та кинулася в його обійми.

Здається, наші ідеальні вихідні закінчилися…