5.2

Не минуло й пів години, як у квартирі нарешті пролунав деренчливий дзвінок. Гепнувши сумку та пакет на підлогу в коридорі, відкинула з чола волосся та відчинила двері.

— Добрий день, Миколо Тимофійовичу, — трохи здивовано вимовила, побачивши перед собою суворе обличчя водія.

— Приві-і-і-т, — натомість почула у відповідь радісний голос Людки.

А тоді й сама подруга винирнула з-за широкої спини, щоб обійняти мене.

Схоже, що вона справді рада, що я вписала її в цю доволі нудну авантюру. Не те, що б моя бабуся жила в якомусь далекому від цивілізації місці, якраз навпаки. Село Щасливе недаремно так називалося. А після того, як там оселився один хазяйновитий підприємець, взагалі перетворилося на маленьке місто. Будівництво нового заводу забезпечило всім жителям робочі місця. Податки збагатили казну, що одразу ж відзначилося на покращенні благоустрою та ремонтах доріг. Коротше кажучи, там можна навіть не сім днів, а й ціле літо протусити. Єдине, що… молоді там не так багато, і розваг для неї. Дискотека, риболовля на озері, похід у ліс.

— Колюню, хапай торби, й рушаймо!

Доки я витала у власних думках, Люда прослизнула до квартири та підхопила мої речі. Однак, не встигла й до дверей дотягти, як до неї кинувся водій, щоб допомогти.

— А ну поставте! — загуркотів невдоволено, відбираючи торби.

— Та воно не важке, — кліпаючи очима, забурмотіла дівчина, проводжаючи Колю поглядом.

З подивом я помітила рум’янець на її щоках. Вона засоромилася? Чого б це?  

Коли той зник на сходах, нарешті звернула на мене увагу та, мабуть, помітила щось у моєму погляді, бо надто пожвавішала, виштовхуючи мене з квартири.

— Все взяла? Поїхали-поїхали! Оце ти чудово придумала! Я так давно не була на природі, а тим більше сумую за Щасливим, з його чистим озером, і мускулистими чоловіками з голими торсами…

Рот у Людки не закривався весь час, доки я замикала двері, всю дорогу до автівки, і лиш опинившись поряд зі мною на задньому сидінні, вона нарешті вирішила взяти паузу, щоб настрочити комусь повідомлення (мабуть, своєму чарівному бойфренду). 

Кинувши погляд на дзеркало заднього виду, я побачила, що Коля дивиться на мою подругу. З якоюсь тугою.

Може, мені вже ввижається… Коля хоч і виглядає років на тридцять (це якщо прибрати вічно похмурий і напружений вираз обличчя), але його важко було уявити в амплуа бойфренда. Якийсь надто… зібраний, серйозний, мовчазний. Наче Термінатор.

Повна протилежність говірливої та смішливої Людки.

Ні, мені точно здалося.

Позіхнувши, я скоса глянула на подругу, що простягала мені один навушник, і прийняла його, втикаючи у вухо. За мить ми вже, схиливши голови одна до одної сумирно дрімали під її улюблений плейлист популярних треків на спотіфай. І я змогла хоч на деякий час не думати ні про дивну поведінку Люди, ні про загадкові погляди її водія, і навіть про диявольського бойфренда не виникло в голові жодної думки! Прекрасний початок подорожі. 

***

— Людмило Сергіївно, може мені все таки залишитися?

Коля обвів територію напруженим поглядом. Особливо його напружував слабенький замок на вхідних дверях. Але це ж Щасливе! Тут нікому немає діла до чужих домівок.

— Батько ледве тебе на декілька годин відпустив, — відмахнулася подруга. — Не вистачало ще, щоб телефонував мені тричі на день та переконував повернутися швидше. 

Вона здригнулася та замахала рукою, виганяючи чоловіка.

— Давай, їдь уже, з нами все буде добре.

Він уважно роздивлявся її обличчя, хмурячи широкі брови, та зрештою кивнув і, розвернувшись, рушив до автівки. 

Люда, пожувавши губу, різко відвернулася від дороги та, схопивши мене під лікоть потягнула до будинку. І я таки не втрималася.

— Лю-ю-юд, а що це за іскри такі між вами проскакують? — з посмішкую запитую, оглядаючись через плече на позашляховик, що з форсом стартує з місця, здіймаючи куряву.

— Га? — Подруга вдруге за декілька годин шарієтся, і це змушує мене примружитися з підозрою. — Не говори дурниць. Це ж… Коля.

— Колю-ю-юня, — протягнула я, закліпавши очима. 

— Ой, та ну тебе! — штрикнула вона мене ліктем у бік, і ми розсміялися.

Стало так легко та затишно, що я усвідомила, наскільки сумувала за тією легкістю, яку відчувала, коли ми були лише вдвох.