5.1

 — Катю, ти спиш?! Я заходжу.

Ледве розліпивши повіки, я спробувала сфокусувати погляд на дверях, які повільно відчинилися, і побачила маму.

— Щось трапилося? — позіхаючи, запитала я. 

— У мене до тебе прохання, зовсім крихітне. І я думаю, тобі навіть сподобається. — Її голос звучав аж ніяк не впевнено, тому я неохоче сіла, щоб не пропустити важливі деталі і не підписатися, як минулого разу, на безкоштовні посиденьки з племінницею, коли її батькам закортіло... збігати на побачення. 

— Уважно... слухаю, — ледь стримавши позіхання, кивнула я. 

— Наша бабуся... завтра їде до сестри в іншу область, ненадовго, на тиждень, і попросила мене доглянути за будинком. Ось... а я не можу, напарниця захворіла, довелося кілька змін взяти на себе. 

— Тобто, в село засилаєш мене? На сім днів? 

— Ну, так... — Мама знітилася, подумавши, що я не погоджуся. 

— А Люду можна взяти? 

Я радісно підстрибнула, а потім кинулася обіймати маму, ледь не зваливши її на підлогу. 

Насправді, це ж чудова ідея, відволікти Людку від її демонічного коханого і... чудово провести час разом. Річка, сонце, свіже повітря. Може, мізки хоч трохи провітряться.

— То ти не проти? — з підозрою зазирнувши мені в очі, перепитала мати.

Ну, так, раніше я й справді не зраділа б, але так складаються обставини, що я й від безлюдного острова не відмовилася б. Тож, село — ідеальний варіант. Шкода що не на місяць. Якраз до початку навчального року трохи б відпочили. 

— Ма, та ти жартуєш, вважай, що ми вже пакуємо валізи!

І, крутнувшись на п’ятці, кинулася за смартфоном, щоб набрати подругу. Так, сьома ранку — година звісно дуже рання для дзвінка, але ідеальна для неочікуваних пропозицій. Можна ж і погодитися спросоння…

— Катька, ти на годинник дивилася?! — аж підстрибую, почувши з динаміка сонні хрипи, в яких не одразу впізнала Людкин голос.

— Півні вже давно прокукурікали! — Аргумент на мільйон.

— Ми у Львові, які, в біса, півні? — застогнала дівчина.

От ми й підібралися до теми дня.

— В село зі мною поїдеш?

***

Десь опівдні я вже застібала спортивну сумку, роздумуючи, чи все взяла, і що мені ще може знадобитися.

Почувалася розгубленою, не зважаючи на те, що мені таки вдалося переконати Людмилку не тягти зі собою свого дорогоцінного Андрія з нами. 

Паскудно було на душі від того, що я зманіпулювала. Сказала, що сумую за нашими посиденьками, яких стало не так багато після появи в її житті Гординського та тусовок із його друзями.

Зітхнувши, гепнулася на ліжко та відкрила чат із подругою. Та писала, що вже зібралася, тільки чекає, доки Коля повернеться з торгового центру, куди вона відправила його зі списком необхідного.

Я пирхнула, уявляючи його з довжелезним сувоєм серед полиць. 

Коля — це водій її батька, бритоголовий та похмурий тип із вбивчим поглядом. Тільки Людка й наважується давати цьому страшилі доручення, типу з’їздити за прокладками та морозивом, коли в неї паскудний настрій.

Телефон дзенькнув коротким сповіщенням про нове повідомлення в месенджері, і усмішка з мого обличчя різко сповзла.

Тремтячими пальцем натиснула на сповіщення. “Сподіваюся, ти готова до покарання”.

Від цих слів, що навіть у голові пролунали його диявольським низьким голосом, аж губи засвербіли. Він ж не збирається справді мене цілувати? Чому він взагалі це робить, якщо на дух мене не переносить, як і я його?!

Покарання…

Доріан Грей не дороблений.

Чим відповісти, я не знала, тому просто скористалася методом: “Скопіювати — вставити”

“Пішов до біса” – відправити.

І, заблокувавши телефон, нервово видихнула. Це будуть дуже напружені сім днів…